Ніхто не вірив Ірині, але вона намагалася зупинити похорон учительки, почувши умовний стукіт із труни

Порожній дім здавався чужим. Світлі прямокутники на вицвілих шпалерах позначали місця фотографій, кухонні полиці спорожніли, у спальні матері лишився голий матрац. За два дні винесли все, що встигли.

Стоячи посеред кухні, Віктор не знав, що шукає. Потім згадалися Іринині слова в машині: останніми тижнями телефон Світлани Петрівни весь час вимкнений. Місяць тому дружина пояснювала йому: апарат упав, зламався, вона здала його в ремонт, а там надовго.

Під навісом стояв білий кросовер Оксани. До лікарні вона поїхала на таксі: вночі після похорону розболілася голова, сідати за кермо не захотіла. Запасні ключі, як завжди, висіли на гачку в передпокої. Віктор вийшов у двір і відчинив машину.

З водійського місця він потягнувся до бардачка. Під вологими серветками й футляром сонцезахисних окулярів лежав материн кнопковий телефон: потертий сріблястий корпус, на задній кришці — сонечко, колись наклеєне маленькою донькою Надії.

Віктор натиснув кнопку. Вимкнений доти екран засвітився, батареї лишалося майже пів заряду. Телефон працював.

У пропущених значилося понад двадцять викликів за місяць, майже всі від «Ірочки». Останній — пізно ввечері минулої п’ятниці. Віктор відкрив повідомлення. Від того ж номера було одне, коротке; помилки нагадували, що писати відправниця навчилася вже дорослою.

«Світлано Петрівно, поясніть, чому сердитеся на мене. Сережок я не брала, я вас люблю. Ірина».

Довго просидівши з телефоном у руці, Віктор поклав його до кишені й поїхав до відділку поліції Кам’янки.

Зайцева прийняла без очікування. Віктор розповів їй про розмову з Надією, про протокол, фірму-посередника й телефон, знайдений у бардачку. Надія приїхала слідом, передала теку з виписками, і слідча довго гортала папери, затримуючись на сторінках, перш ніж відкласти їх убік. Вона вислухала Віктора до кінця, не перебиваючи, потім подивилася на телефон і на теку.

— Дякую. Тепер багато що виглядає інакше. Але висновок щодо чайника мені все ще потрібен. І свідчення вашої матері теж — треба дочекатися, коли вона зможе говорити.

— Ви ж розумієте, що Ірина невинна?

— Розумію, від самого початку розуміла. Тільки докази від цього не з’являються. — Зайцева подивилася на нього. — Строк затримання, сорок вісім годин, спливає о сьомій ранку. Підстав просити суд про арешт немає, я цього робити не стану. Завтра її звільнять.

О сьомій ранку Ірина вийшла з ізолятора. З ґанку відразу побачила свій позашляховик — його пригнав хтось із сусідів. Поруч чекали Марина, Денис і Віктор.

Денис приїхав з іншого міста вночі. Великий, широкоплечий, схожий на Павла, із сивиною на скронях, хоча йому ще не було й тридцяти п’яти, він мовчки обійняв матір так міцно, що в неї хруснула спина. Марина то сміялася, то плакала поруч із ними. Ірина не плакала, тільки трималася за сина, якого давно не бачила.

Віктор тримався осторонь і підійшов лише тоді, коли Денис розтиснув руки.

— Пробач мені, Ірино.

— За що ж?

— Ці два дні я сумнівався в тобі, — він дивився їй у вічі. — Оксана показала запис. Я дивився й думав: а раптом це справді ти? Пробач.

Ірина довго не відповідала.

— Ти син, Вікторе. Як тобі було не сумніватися? Не сумнівався б — менше б я тебе поважала. Поїхали до матері.

До реанімації Ірину спершу не пропускали. Але того дня знову чергував Гончар, із тією ж сигаретою за вухом. Побачивши її поруч із Віктором, він трохи подумав.

— Даю п’ять хвилин. Сережки зняти, вдягти халати й бахіли, обробити руки. І без сліз у палаті.

Оксана вночі поїхала виспатися: майже дві доби просиділа біля свекрухи. Поліцейський кивком привітав Віктора й пропустив їх.

Серед трубок і дротів на високому ліжку лежала Світлана Петрівна. Над змарнілим обличчям загострився ніс; сиві пасма розсипалися по подушці замість звичного акуратного пучка. Біля ліжка апарат тихо відзначав серцевий ритм. Кісточки правої руки закривав пластир.

Ірина наблизилася, але за руку вчительку не взяла. Нахилившись до узголів’я, постукала кісточками по металевій спинці. Тричі. Пауза. Двічі.

Відповіді не було. Апарат і далі рівно попискував. За спиною Ірини Віктор затримав подих.

Вона повторила стукіт. Три. Пауза. Два.

Пальці правої руки, на кісточках якої був пластир, здригнулися — спершу ледь помітно, потім виразніше. Вказівний піднявся й опустився на простирадло. Раз, два, три. Зупинився. Потім іще два рухи…