Ніхто не вірив Ірині, але вона намагалася зупинити похорон учительки, почувши умовний стукіт із труни

На дванадцятий день Світлана Петрівна почала приходити до тями. Це мало скидалося на кіно, де той, хто опритомнів, одразу питає, куди потрапив. Вона розплющувала очі, заплющувала їх, подовгу дивилася в стелю без упізнавання. Потім упізнала сина. Ще за три дні попросила води; пошкоджене дихальною трубкою горло давало лише слабкий хрип. Наступним проханням були окуляри.

На п’ятнадцятий день до неї дозволили зайти Ірині. Із реанімації вчительку вже перевели до звичайної палати на четвертому поверсі. За вікном, у лікарняному саду, робітники збирали опалі каштани. Ірина зупинилася біля дверей і довго не могла рушити далі.

Світлана Петрівна повернула на подушці голову. Ліва половина обличчя ще погано їй корилася, і усмішка вийшла слабка, нерівна. Але Ірина впізнала її — так учителька усміхалася з кухонного вікна, почувши знайомий стукіт.

— Ірочко, підійди, — прошепотіла вона. — Звідси погано тебе бачу.

Біля ліжка Ірина знову опустилася навколішки, як тоді перед труною. Обхопила її руку обома долонями, притисла до чола — і заплакала. Сорок років вона не плакала, від тієї самої батькової заборони продавати своє горе. Тепер плач був гучний, некрасивий, сільський, і соромитися його вона не намагалася.

— Ну що ти, ну що… — повторювала Світлана Петрівна, слабо гладячи її по голові. — Я ж обіцяла почути. От і ти мене почула.

Ірина заспокоїлася, а вчителька ще довго дивилася у вікно, не кажучи ні слова.

— Віктор розповів мені і про телефон, і про сережки. І про те, ніби я веліла тобі не приходити. — Вона помовчала. — А мені казали, що ти образилася й сама мене бачити не хочеш. Оксана сказала: заходила ти, поки я спала, і заявила, що більше не прийдеш. Я дзвонила тобі з домашнього, Ірочко. Ти не відповідала.

— Я б почула. Не було дзвінків. Отже, і з цим вона щось зробила.

— От дурепа, — Світлана Петрівна заплющила очі. — Сімдесят років прожити, стільки дітей вивчити — і не розгледіти, що коїться у власному домі.

— Та яка ж ви дурепа? Ви людям довіряєте.

— Так це вона і є, дурепа, — сказала вчителька й несподівано тихенько засміялася.

На двадцятий день вона вже могла сидіти, спираючись спиною на подушку. Так і давала свідчення Зайцевій. Слідча привезла той самий маленький блокнот і олівець; слухаючи, занотовувала в нього все, що вдавалося пригадати.

— У понеділок я зателефонувала Надії, домовилися на наступний понеділок зустрітися. Говорила з кухні, по домашньому. Оксана в коридорі стояла, а я її не помітила. У вівторок вона ласкава була зі мною, аж надто. Пиріг пекла, розпитувала, якою я була молодою, про школу, про свого покійного свекра. Увечері в середу Микола прийшов із квітами, давно вже не приходив. Запропонував помиритися, якщо між нами якісь непорозуміння сталися. Оксана чай заварила в мідному чайнику. Гіркий. Я їй сказала, а вона пояснила: сорт новий, цейлонський, міцний, треба цукру додати. Чашку я випила, потім другу — не хотіла образити. І спати захотілося так сильно… Оксана відвела до спальні, роздягла, вклала як малу. Останнє, що чула, — Микола з кухні сказав: «Усе, дзвоню Бондарю».

Далі в її пам’яті була тільки довга глуха темрява, без жодного сну. Отямилася вона в іншій темряві — тісній, задушливій, із запахом оксамиту й ялинових гілок. Згори долинали голоси, молитва, молоток. Тук, тук. Ні крикнути, ні ворухнутися, ні до ладу розплющити очі не виходило. Руки й язик не слухалися. Тільки пальці праворуч ще трохи рухалися; ними вона й почала стукати.

— Я ж не знала, що Ірина поруч. Не думала про неї. Узагалі думок не було. Стукала за звичкою, як свої стукають. Три й два. Чому так — не знаю. Може, більше нічого й не пам’ятала.

Олівець Зайцевої зупинився. Деякий час вона дивилася на сторінку, потім закрила блокнот.

— Дякую, Світлано Петрівно. Більше поки не треба.

Увечері з текою приїхала Надія. Вона сіла на той самий стілець біля ліжка, де вдень сиділа слідча; Віктор лишився біля вікна.

— Давайте я поясню вам усе по черзі, без поспіху. Мені важливо, щоб ви розібралися. Можна?

— Можна, Надійко. Поспішати мені тепер нікуди.

— Почнімо з протоколу, який зробив Миколу керівником і поставив спадкування вашої частки Віктором у залежність від його згоди. На ньому немає нотаріального посвідчення. А рішення зборів без нотаріуса недійсні, якщо статут не передбачає іншого способу. У вас іншого способу немає. Нотаріус має перевірити присутніх, побачити, як вони ставлять підписи. Без нього рішення нікчемне — вважайте, його взагалі не існувало. Навіть питання про підроблений підпис суду для цього з’ясовувати необов’язково, хоча почеркознавчу експертизу ми замовимо теж. Отже, Микола не керівник. Діє попередній статут, без умов про згоду на спадкування. Ваші 51% лишаються вам. А колись, дай боже нескоро, після вашої справжньої смерті перейдуть Вікторові, і дозволяти це нікому не доведеться…