Ніхто не вірив Ірині, але вона намагалася зупинити похорон учительки, почувши умовний стукіт із труни

Світлана Петрівна кивнула.

— Тепер посередник, — провадила Надія. — Два роки Микола з Оксаною забирали через свою фірму продукцію за заниженими цінами. Це привласнення, кримінальна справа вже є. Але від імені підприємства можна подати і цивільний позов: вимагати повернути різницю. Сума велика, вона покриє борги, якими Микола за останні місяці обтяжив «Сади Мельник».

— А його 49%? Що з часткою?

— Про це якраз третя частина, — усміхнулася Надія. — Учасника можна виключити через суд, якщо він грубо порушує обов’язки й серйозно шкодить товариству. На мою думку, красти у власної фірми й намагатися вбити другого учасника — порушення досить грубе. Після виключення йому належить дійсна вартість частки. Але через борги, які він сам і наробив, вона буде невеликою. Можливо, майже нульовою. Можливо, меншою за його борг підприємству. Тоді суми зарахують одна в одну.

Світлана Петрівна надовго замовкла.

— Частка його мені не потрібна. Мені треба, щоб він у моєму саду більше не з’являвся.

— Не з’явиться, — тихо відповів Віктор від вікна. Він підійшов, присів на край ліжка, взяв матір за руку. — Мамо, я мушу зізнатися. Відмову від розтину підписав я. Оксана сказала, ти б не захотіла, і я повірив. Без цього підпису тебе відвезли б до моргу й там виявили б, що ти жива. Власними руками мало тебе не вбив.

Мати довго дивилася на нього. Таким поглядом вона зустрічала його в дитинстві, коли він розбив мечем сусідське вікно й сам прийшов із зізнанням.

— Вікторе, нас обох обдурили. Тебе — той, кого ти любив. За любов ти не винен. — Вона стиснула його руку. — Тільки тепер будь уважніший. Гаразд?

— Гаразд, мамо.

— І ще хочу: коли випишуть, привези в жовтні на мій день народження Ірину з онукою. І сина її, якщо він ще тут. Посаджу їх на найпочесніші місця за своїм столом. Нехай уся Березівка бачить.

Виписатися виявилося легше, ніж повернути собі право вважатися живою. На початку жовтня Віктор забрав матір додому. Машина їхала повільно, оминаючи кожну яму; Світлана Петрівна мовчки дивилася на жовте листя й спорожнілі після збору врожаю ряди саду.

Удома її зустріли бліді прямокутники на голих стінах, порожнеча на полицях і матрац без постелі. Вона дійшла до кухні, сіла на табурет і довго так сиділа, не знімаючи пальта.

— Нічого, мамо. Ми все повернемо, — сказав Віктор.

Але частину речей повернути було вже не можна. Мішки, які робітник Миколи склав у контейнер, того ж дня відправили на смітник під Кам’янкою. Там їх не знайшли. Зникли книжки, торшер із бахромою, майже всі фотографії.

Крісло-гойдалка збереглося в могильника з татуюванням на пальцях. Проїжджаючи повз контейнер, він помітив його й забрав собі. Дізнавшись, кому воно належало, сам доправив крісло назад на мотоциклі з коляскою, поставив на веранду. Трохи постояв, пом’яв кашкета.

— Пробачте вже мені.

Відповіді він не дочекався — поїхав.

А Ірина привезла стару коробку з-під взуття. У ній лежали фотографії, які за сорок років учителька подарувала їй: не всі зниклі, але багато. На лінійці — смаглява незграбна Ірина в білому фартушку, вища за всіх однокласників. Ось вона з дипломом про середню освіту, отриманим у двадцять років у вечірній школі. На весільному знімку біля неї Світлана Петрівна, у знайомій синій сукні з білим комірцем. І маленький Віктор, років семи, на Ірининих колінах, тримає сірниковий будиночок. Два вечори жінки разом розвішували світлини на колишні цвяхи.

Папери відновити було важче. Паспорт Світлани Петрівни лишився колишнім, однак за довідкою Бондаря вже зареєстрували її смерть, а відомості передали всім належним службам. Пенсія перестала надходити, банківську картку заблокували, поліс став недійсним.

Коли вона прийшла на перев’язку до районної поліклініки, працівниця реєстратури кілька разів перевела погляд із монітора на відвідувачку.

— Але ж ви… у нас ви значитеся померлою.

— Знаю, — відповіла Світлана Петрівна. — Я там була.

Надія звернулася до суду: просила в окремому порядку анулювати запис про смерть. Вистачило одного засідання, що тривало двадцять хвилин. Молода суддя з тонкими срібними каблучками на кожному пальці вислухала пояснення, вивчила медичні папери. Потім подивилася на Світлану Петрівну, яка сиділа в першому ряду в синій сукні, і не стримала усмішки:

— На мою думку, сумніватися в тому, що заявниця жива, не доводиться…