Ніхто не вірив Ірині, але вона намагалася зупинити похорон учительки, почувши умовний стукіт із труни

За скляними дверима реанімації, на які дивився Віктор, сиділа Оксана й тримала його матір за руку. Біля входу поліцейський, виставлений Зайцевою, гортав телефон, вмостившись на стільці.

— Я з’ясую, що сталося, — відповів він Марині. — Чуєш мене? Обов’язково розберуся.

Закінчивши розмову, Віктор ще довго дивився на дружину. Вона підвела голову й усміхнулася крізь скло — ніжною, втомленою, знайомою усмішкою всіх п’яти років їхнього шлюбу.

Найстрашнішим для нього виявився не спогад про матір, яку ледь не поховали живцем. Найстрашніше було стояти тут і не розуміти, кому вірити. Жінці, яка ділила з ним ліжко п’ять років, чи тій, яку він пам’ятав із дитинства, але останні п’ять років не бачив?

Учора Оксана ввімкнула йому запис із цвинтаря.

— Ти придивися, як вона біжить, — сказала дружина. — Чому зірвалася саме в цю секунду? Звідки могла знати? Хіба що сама розрахувала, скільки дати мамі, щоб та прокинулася вже в труні.

Віктор дивився, і йому ставало млосно: пояснення майже сходилося з правдою.

Із лікарні він вийшов до машини й поїхав у Березівку. Тільки попрямував не до матері, а до школи.

Надія Шульга керувала школою вже десять років. У Березівці її звали просто Надією: вона була тут своєю, березівською, і сорока їй іще не виповнилося. Віктор пам’ятав її в першому ряду біля могили. Двадцять п’ять років тому Надія була улюбленою ученицею його матері, потім закінчила юридичний факультет в обласному центрі, кілька років пропрацювала в місті. Коли школу зібралися закривати, повернулася до Березівки й не дала цьому статися. Тепер вона не тільки директорувала й викладала старшокласникам право, а й безкоштовно допомагала односельцям із питаннями про спадщину, пенсії та землю.

У маленькому кабінеті, тісному від горщиків із квітами, Надія вислухала Віктора. Потім довго поливала з дитячої лійки фіалку на підвіконні й мовчала.

— Є дещо, про що я досі не могла тобі розповісти, — почала вона нарешті. — Світлана Петрівна просила мовчати, навіть від тебе. Три тижні тому вона сиділа тут, на твоєму стільці. Принесла банківські виписки підприємства за два роки: головна бухгалтерка зі старої пам’яті їй не відмовила. Ще була виписка з реєстру юридичних осіб, отримана через знайому в податковій. Мамі перестали приходити листи з банку, і вона захотіла дізнатися, у кого тепер право підпису.

— Що вдалося з’ясувати?

— Пів року тому нібито зібралися учасники «Садів Мельник». Їх двоє: у твоєї матері 51%, у Миколи — 49%. Одностайно змінили статут. Миколу призначили керівником, дозволили йому підписувати будь-які документи й розпоряджатися рахунками, ні з ким не погоджуючи. Ще вписали умову: після смерті учасника спадкоємці отримають його частку, тільки якщо решта погодиться. Протокол підписаний твоєю мамою.

Віктор повільно відкинувся назад.

— Вона цього не підписувала.

— Світлана Петрівна теж сказала, що не підписувала й зборів не було. Микола одного разу приніс цілу стос паперів — нібито нові вимоги для сертифікації цеху. Вона довіряла йому й розписалася, не читаючи. Протокол могли підкласти туди. А могли й підробити підпис.

Надія поставила лійку.

— Є ще дещо. Виписки показують: два роки майже вся продукція йшла одному посередникові за ціною трохи вищою за собівартість. А торговельним мережам він продавав її вже вдвічі дорожче. Фірма зареєстрована в іншому місті на Оксану Савчук.

— На мою дружину…

— Так, на твою дружину, — Надія дивилася йому просто в обличчя. — Мама доручила мені підготувати заяву в поліцію й судовий позов про скасування протоколу. На наступний понеділок призначили зустріч: підписати документи й подати. Понеділок, Вікторе. А в середу вночі вона померла.

Він заплющив очі.

— Чому ж зі мною не поговорила?

— Збиралася. Їй хотілося поговорити. Але вона боялася: скаже синові, що невістка краде в неї, а він вирішить — старіє мати, ревнує, дружину його не любить. Тому спершу хотіла зібрати докази, усе тобі показати, щоб не довелося вибирати, кому вірити. — Надія помовчала. — Вона берегла тебе до останнього.

Після школи Віктор поїхав до матері, відклавши і лікарню, і повернення додому. Оксана лишалася в реанімації — сиділа біля Світлани Петрівни. Миколи теж не було. Біля контори йшло вивантаження, і перші фури вже вивозили осінні сорти яблук. Усе навколо продовжувало працювати, ніби з господинею дому нічого не сталося: підприємство відправляло врожай, а в самому будинку за два дні встигли винести майже все, що можна було винести…