Ніхто не вірив Ірині, але вона намагалася зупинити похорон учительки, почувши умовний стукіт із труни

Віктор лишив запитання без відповіді.

На третій день Ірина з самого ранку розпалювала горн: з їдальні дитячого табору під Кам’янкою привезли термінове замовлення, два казани. Звечора вона протравила їх нашатирем і лишила остигати; тепер належало класти олово. Біля воріт зупинилися дві машини. Грюкнули дверцята, загавкав сусідський собака. Ірина обтерла руки фартухом і вийшла у двір.

Троє поліцейських були у формі, Зайцева — у знайомому сірому светрі. Слідча тримала папір, уникаючи зустрічатися з Іриною поглядом.

— Ірино, у мене постанова на обшук. На час перевірки доведеться затримати вас на сорок вісім годин. Пояснення вам дадуть. Ви маєте право запросити адвоката.

— А за що мене затримувати?

Зайцева відповіла після паузи:

— Учора ввечері свідчення дала Оксана Савчук. За її словами, кілька останніх місяців ви носили Світлані Петрівні трав’яний збір. Його заварювали в тому чайнику, свекруха пила настій вечорами й хвалила: добре допомагає заснути. Два тижні тому Оксана заборонила вам приходити, бо від збору ставало гірше. Стверджує, що ви відповіли погрозами. Микола Савчук підтвердив зустріч біля сміттєвого контейнера: каже, ви біля будинку потерпілої щось шукали або ховали. До того ж відбитки на чайнику тільки ваші.

— Вона ж його хлоркою відмила! — сказала Ірина. — Які ще відбитки могли лишитися після такого чищення?

— Я знаю, — тихо відповіла Зайцева. — Ваші пояснення мені зрозумілі. Але свідчення дали двоє. Додайте сюди заборону на відвідування, відбитки й те, що ви раптом зацікавилися труною. Керівник вважає ці підстави достатніми. Пробачте.

На ґанок босоніж вискочила Марина в нічній сорочці. Почувши її крик, Ірина обернулася.

— Марино, люба, йди вдягайся. Подзвони тітці Людмилі, попроси прийти. Потім татові — хай приїжджає. Боятися нічого, я скоро буду вдома.

— Бабусю!

— У дім, я сказала.

Уже сидячи в машині, Ірина крізь заднє скло спостерігала, як поліцейські заходять до Павлової майстерні. Звідти винесли ящики з оловом, коробку нашатирю, банки з флюсом — усе, що лежало біля горна й під верстаком. Молодий рудий поліцейський присів, дістав з-під верстака стару бляшанку з-під чаю. Павло зберігав у ній сушену м’яту для себе. Хлопець підніс її до обличчя, скривився від запаху й опустив коробку в пакет. Ірина дивилася, як виносять речі з майстерні чоловіка, не в силі ні заперечити, ні відвернутися.

Машина рушила. Постать Марини на ґанку меншала, доки поворот не сховав її зовсім.

В ізоляторі тимчасового тримання Ірину зустрів той самий запах хлорки, що йшов від чайника. У камері вже спала п’яна жінка, відвернувшись до стіни. Ірина вмостилася на жорсткій відкидній койці: коліна до грудей, хустка поверх. Сорок вісім годин. Усього сорок вісім годин, а далі буде видно.

Плакати вона не стала. Думки ходили по колу, знову приводячи до Оксани. Розумна, нічого не скажеш. Будь Ірина такою самою, на її місці вона, мабуть, вчинила б так само: якщо доказ не вдалося прибрати, треба зробити так, щоб він ліг на іншого. Чайник знайшла циганка. Чайник лудила циганка. Хто стане їй вірити? У сусідньому селищі вже, мабуть, повторювали те, що писали під відео з цвинтаря: цигани отруїли вчительку, а колишня учениця сорок років ходила до неї в дім і втиралася в довіру.

Думки поверталися до Світлани Петрівни. Та лежала серед трубок у реанімації й не знала, що коїться навколо. Біля неї сиділа Оксана: родичка, має право. Вона могла тримати свекруху за руку, бути поруч із нею, поки Ірина лишалася тут, у камері, де від запаху хлорки знову згадувався чайник.

Під ранок сусідка прокинулася. Довго розглядала Ірину каламутними очима, потім хрипко спитала:

— Ти циганка?

— Циганка.

— Поворожи.

На вигляд жінці було близько тридцяти. Обличчя опухле, на вилиці виднівся синець. Ірина подивилася на неї.

— Дай долоню.

Вона довго не випускала чужої руки, розглядала лінії, що перетиналися на долоні, й говорила тихо, по-російськи, вплітаючи циганські слова. Говорила про дорогу, про хлопчика, який чекає на цю жінку. Про синець, що зійде. Про людину, яка його лишила, — до неї не варто повертатися. Жінка слухала, плакала, не перебиваючи. Потім знову лягла й заснула, тепер уже обличчям до Ірини; дихання її стало рівним.

Вікторові про затримання повідомила Марина. Бабуся лишила старий телефон на кухні; дівчина сама відшукала в ньому номер і подзвонила. Замість привітання він почув збивчиве, із заїканням:

— Дядьку Вікторе, бабусю забрали! Кажуть, вона вашу маму отруїла. Але ж це неправда! Ви ж знаєте, що неправда!…