Німецька вівчарка не відходила від труни солдата, і невдовзі стало зрозуміло, чому вона поводилася так тривожно

Гучніше. Наполегливіше.

Залою одразу пішов шепіт.

— Що з ним?
— Чому він гавкає?
— Може, вивести собаку?
— Він же раніше так не робив…

Грей ступив ближче до труни, поставив передні лапи на край помосту й почав шкребти кігтями по підлозі поруч зі згортком. Звук вийшов різкий, нервовий, майже моторошний. Люди мимоволі відсахнулися.

Марина підвелася.

— Грею… — тихо покликала вона.

Але пес навіть не повернув голови.

Він водив носом уздовж тканини, фиркав, відступав на пів кроку й знову повертався до того самого місця. Потім різко ткнувся мордою в згорток і глухо загарчав.

Спочатку присутні й далі намагалися пояснити це скорботою. Але що довше тривала дивна поведінка вівчарки, то менше вона скидалася на звичайну тугу. Грей діяв надто точно. Він не кидався на людей, не метався залою, не втрачав самовладання.

Він указував.

І вимагав, щоб його зрозуміли.

Із першого ряду підвівся Віктор, старий друг Артема. Він добре знав Грея: колись сам брав участь у його підготовці й не раз бачив, як ця німецька вівчарка працює на завданні. Вікторові вистачило одного погляду, щоб зрозуміти: пес не вередує і не зривається від болю.

Він подає сигнал.

Віктор повільно підійшов до труни, опустився поруч на одне коліно й поклав долоню Греєві на холку.

— Тихо, хлопче, — неголосно сказав він. — Що ти знайшов?