Німецька вівчарка не відходила від труни солдата, і невдовзі стало зрозуміло, чому вона поводилася так тривожно

Спершу цьому не надали значення. Люди вирішили, що пес відчуває запах господаря. Іноді німецька вівчарка трохи нахиляла голову, втягувала носом повітря і знову завмирала. Він не скавулів, не вив, не метався. Лише сидів поруч, ніби сторожував не тільки труну, а й те, що лежало біля її підніжжя.

Марина, вдова Артема, кілька разів дивилася на Грея крізь сльози. Їй здавалося, що пес переживає той самий біль, що й вона, тільки по-своєму — мовчки, стримано, по-собачому віддано.

Але в теплому залі згорток почав відігріватися.

Тканина стала м’якшою. Усередині щось ледь помітно ворухнулося.

Грей підвів голову.

Його вуха різко настовбурчилися. Тіло напружилося. Він перестав дивитися на кришку труни й втупився в одну точку — туди, де лежали речі Артема.

З грудей вівчарки вирвався низький звук. Не виття і не скавуління. Радше попередження.

Побратим, який тримав повідець, тихо промовив:

— Грею, спокійно.

Пес не ворухнувся.

За кілька секунд він різко подався вперед і загавкав.

Гавкіт ударив по залі так гучно, що кілька людей здригнулися. Це був не звук горя. Не безпорадний крик тварини, яка втратила господаря. Це був короткий, різкий, тривожний сигнал — так службова німецька вівчарка дає зрозуміти, що виявила щось важливе.

Побратим потягнув повідець.

— Тихіше, хлопче. Назад.

Але Грей уперся лапами в підлогу. Його погляд не відривався від згортка.

Він загавкав знову…