Німецька вівчарка не відходила від труни солдата, і невдовзі стало зрозуміло, чому вона поводилася так тривожно

Грей коротко тявкнув і знову ткнувся мордою в згорток.

Віктор насупився. Обережно нахилився ближче й завмер.

Спершу він чув лише власне дихання. Потім — легкий шерех тканини. Такий слабкий, що його легко можна було сплутати з випадковим звуком.

А тоді зсередини долинув ледь чутний писк.

Тонкий. Майже нечутний. Але живий.

Віктор різко випростався. Обличчя в нього зблідло.

— Розгорніть згорток, — сказав він.

Розпорядник церемонії розгублено подивився на нього.

— Перепрошую, але це особисті речі загиблого. Може, краще після…

— Розгорніть, — повторив Віктор уже жорсткіше. — Зараз.

Марина ступила вперед.

— Що сталося? — запитала вона. — Що ви почули?

Віктор подивився на Грея. Вівчарка стояла поруч, уся напружена, з піднятими вухами й палаючими очима.

— Там щось живе, — тихо сказав Віктор.

На кілька секунд зал занімів…