Німецька вівчарка не відходила від труни солдата, і невдовзі стало зрозуміло, чому вона поводилася так тривожно

Грей тихо заскімлив.

Тепер цей звук був іншим. Не тривожним. Не розпачливим. У ньому було полегшення, ніби пес нарешті домігся того, чого вимагав від самого початку.

Віктор дбайливо підняв цуценя з тканини. Малюк слабо сіпнувся й інстинктивно притулився до його долонь, намагаючись знайти тепло.

Усі дивилися то на цуценя, то на німецьку вівчарку.

І лише тепер почали розуміти: Грей не божеволів від горя. Він не заважав церемонії. Він не прощався з господарем так, як вони думали.

Він охороняв.

Усередині згортка, під нижнім шаром тканини, знайшли складений аркуш паперу. Віктор одразу впізнав почерк Артема. Він був рівний, упевнений, але рядки обривалися коротко, ніби писалися поспіхом і при слабкому світлі.

Віктор розгорнув записку й почав читати вголос:

— «Якщо зі мною щось станеться, не відтягуйте Грея, якщо він почне гавкати. Він знає».

У залі знову стало так тихо, що було чути, як цуценя слабо пищить у руках Віктора.

Він продовжив:

— «Знайшов маленьку німецьку вівчарку. Слабка. На холоді не виживе. Загорнув у куртку не туго, залишив повітря. Більше не встиг».

Марина слухала, не рухаючись. Сльози текли по її обличчю, але вона навіть не намагалася їх витерти.

Віктор ковтнув і дочитав: