Німецька вівчарка не відходила від труни солдата, і невдовзі стало зрозуміло, чому вона поводилася так тривожно

Потім хтось ахнув. Хтось перелякано відступив. Марина притисла долоню до грудей, ніби їй стало важко дихати.

Розпорядник обережно потягнув край тканини. Пальці в нього тремтіли. Вузол піддався не відразу. Грей завмер, не кліпаючи, і більше не гавкав — лише дивився.

Згорток почали розгортати.

Спершу показався край старої куртки Артема. Потім — м’яка тканина, складена в кілька шарів. Згорток справді виявився нещільним: куртка була загорнута нерівно, один край лишався прочиненим, а всередині зберігався невеликий простір.

Мабуть, тільки тому той, хто був захований усередині, ще міг дихати.

У самій глибині, там, де тканина найдовше тримала тепло, ворухнувся крихітний темний клубочок.

Із зали пролунав крик.

Марина затулила рота рукою.

Віктор обережно розсунув складки.

Усередині лежало маленьке цуценя німецької вівчарки.

Зовсім крихітне, слабке, з прим’ятою злиплою шерстю й тремтячими лапками. Воно ледь дихало, ледь ворушилося, але було живе. Його тонкий писк знову пролунав у тиші, і тепер його почули всі.

— Живе… — прошепотів хтось. — Воно живе…