Німецька вівчарка не відходила від труни солдата, і невдовзі стало зрозуміло, чому вона поводилася так тривожно

— Отже, вона залишиться з нами, — сказала вона. — Раз він так просив.

Грей підвів голову й подивився на неї так уважно, ніби зрозумів кожне слово.

Наступного ранку люди, які служили разом з Артемом, зібралися, щоб вирішити долю цуценяти. Але справжньої суперечки не вийшло. Усі й так знали відповідь.

— Малеча залишиться у Марини, — сказав Віктор. — Грей буде поруч. Це останнє прохання Артема.

Ніхто не заперечив.

Бо йшлося не просто про цуценя. Це було останнє врятоване життя загиблого солдата. Його остання воля, передана через вірність німецької вівчарки.

Марина назвала малу Ладою.

Ім’я вийшло м’яким і теплим, ніби створеним для тієї, хто з’явився з холоду, страху й тиші, але все одно вижив.

Перші тижні були важкими. Лада часто прокидалася, тихо пищала, тремтіла уві сні. Марина вставала до неї вночі, зігрівала, годувала, міняла пледи. Але майже завжди раніше за неї підводився Грей.

Він чув кожен звук.

Варто було маленькій німецькій вівчарці пискнути, як велика вівчарка вже була поруч. Грей лягав біля коробки, витягував морду до малечі й тихо дихав, поки та не заспокоювалася. Іноді Лада засинала, уткнувшись носом у його лапу.

Грей більше не гавкав без причини. Не метався по дому. Не шукав Артема біля дверей.

Він ніби прийняв нову службу.

Одного разу Віктор приїхав до Марини й побачив, як Грей лежить на підлозі, а Лада, вже трохи зміцніла, видирається на його передню лапу й намагається впіймати його хвіст. Велика німецька вівчарка терпляче дивилася на неї й навіть не ворушилася.

Марина тихо сказала: