Нова медсестра викликала в колег глузування, але вчинок пораненого солдата змусив усіх замовкнути

— Гляньте, наша новенька знову все розклала, ніби перевірку чекаємо, — усміхнувся хірург Орлов, заходячи до ординаторської з планшетом під пахвою. — Серветки в один бік, бинти в інший, рукавички за розмірами. У нас відділення, а не вітрина з медичними товарами.

За столом сидів терапевт Савін. Він тримав пластиковий стаканчик із кавою, що давно вже встигла вистигнути, і дивився в одну точку перед собою. Почувши Орлова, провів долонею по обличчю й ліниво повернув голову до відчинених дверей.

— Надто вже вона тиха, — сказав він. — У нас тут інколи мало бути акуратною. Тут і голос потрібен.

Кардіолог Бєлов, який стояв біля вікна, не відразу озвався. Він глянув у коридор, потім знизав плечима.

— Може, людина поки придивляється. Усього третій день.

— Трьох днів достатньо, щоб зрозуміти, витримає чи ні, — заперечив Савін. — Уночі привезуть одразу кількох важких, і що вона робитиме? Так само мовчки стоятиме?

— Вона не стоїть, — спокійно зауважив Бєлов. — Вона працює.

Орлов коротко хмикнув.

— Працює, не сперечаюся. Тільки надто вже розмірено. Так, акуратно. Але тут самої акуратності мало. Іноді треба встигнути раніше, ніж встигнеш подумати.

Двері в цю мить відчинилися.

Альона увійшла з лотком перев’язувальних матеріалів у руках. З того, як на секунду завмерли її пальці на краю стола, стало ясно: останні слова вона почула. Але обличчя лишилося незмінним — ні образи, ні розгубленості, ні бажання негайно довести, що вони помиляються. Вона підійшла до вільного місця й поставила лоток обережно, ніби всередині лежали не бинти й упаковки рукавичок, а щось крихке.

— Дивіться, не переплутайте стерильне зі звичайним, — сказав Орлов голосніше, вже з тією поблажливою усмішкою, яку часто видають за жарт. — У нас помилки швидко обертаються чужою бідою.

— Я перевірила маркування, — рівно відповіла Альона.

Голос у неї був тихий. Не винуватий і не зухвалий — просто спокійний.

— Перевірили, значить, — протягнув Савін. — А якщо вночі разом привезуть п’ятьох? Теж кожну упаковку так уважно вивчатимете?

Альона повернула до нього голову.

У її погляді не було злості. І страху теж не було. Він був важким, майже нерухомим — так дивляться люди, які надто добре знають ціну поспіху й не вважають за потрібне сперечатися з тими, хто поки що тільки всміхається.

— Уночі робота йде інакше, — сказала вона. — Але лад потрібен і вночі…