Нова медсестра викликала в колег глузування, але вчинок пораненого солдата змусив усіх замовкнути

— О, — неголосно всміхнувся Орлов. — Виявляється, новенька вміє говорити.

Альона не стала відповідати. Вона перевірила ампули, поправила упаковки, зверху поклала стерильні рукавички й уже збиралася вийти, коли з коридору долинув скрип коліс.

Звук був нерівний: крісло-каталку везли повільно, обережно, намагаючись не зачепити стіну на повороті. Слідом пролунав голос санітара:

— Зараз повернемо. Тримайтеся, капітане.

Слово «капітане» змусило Орлова підвести очі.

— Кого це повезли?

Бєлов визирнув за двері.

— Того, кого привезли вночі. Командир групи. Схоже, після огляду повертають.

Орлов насупився.

— Йому взагалі рано їздити коридорами.

Крісло-каталка з’явилося в дверному прорізі майже одночасно з тим, як Альона вийшла з ординаторської.

У кріслі сидів поранений офіцер.

Його привезли вночі після важкої евакуації з небезпечної зони. Про це вже знало все відділення. Операція тривала кілька годин. Спочатку стан був нестабільний, потім показники вдалося вирівняти, але сил у нього майже не лишилося. Зараз йому належало лежати під наглядом, говорити якомога менше і вже точно не витрачати енергію на зайві рухи.

Він був дуже блідий. Губи пересохли, голову стягувала пов’язка. Одна рука лежала на перев’язі, другою він слабо тримався за підлокітник. І все ж сидів він рівно — настільки, наскільки дозволяли рани й слабкість. У цьому не було показної хоробрості. Радше звичка не розпадатися на очах в інших. Така звичка з’являється в людей, яким надто часто не можна було дозволити собі впасти.

Альона зробила крок убік, пропускаючи крісло.

І раптом капітан підвів голову…