Нова медсестра викликала в колег глузування, але вчинок пораненого солдата змусив усіх замовкнути

Спершу він ніби дослухався, хоча вона не промовила й слова. Потім його погляд ковзнув до її рук, що тримали лоток. Потім — до обличчя.

— Зупиніть, — хрипко сказав він.

Санітар одразу пригальмував.

— Вам зле?

Капітан не відповів. Він дивився тільки на Альону.

У коридорі миттю стало тихіше. Орлов вийшов з ординаторської, за ним показалися Савін і Бєлов. Старша медсестра, що йшла назустріч із папкою, теж зупинилася.

Альона стояла нерухомо.

І вперше за ці три дні в її обличчі щось здригнулося. Майже непомітно. Це не був переляк чи подив. Радше так на обличчі проступає спогад, який раптом виходить із глибини й вимагає, щоб його впізнали.

— Вам треба повернутися в палату, — тихо сказала вона.

Капітан повільно підніс здорову руку до скроні.

Цей рух дався йому важко. Пальці здригнулися, плече помітно напружилося, дихання збилося. Але сам жест вийшов точним. Не випадковим, не театральним, не красивим заради публіки. Справжнім.

Він віддав їй честь.

— За службу, — прохрипів він. — І за тих, кого ви тоді втримали.

Спершу ніхто не зрозумів, що саме сталося.

Орлов кліпнув, ніби вирішив, що пацієнт іще не відійшов від ліків і переплутав людей.

Савін завмер біля дверей із порожнім стаканчиком у руці.

Бєлов повільно перевів погляд спершу на капітана, потім на Альону.

Вона опустила очі.

— Не треба, — майже беззвучно промовила вона.

— Треба, — відповів капітан. — Іноді треба.

Орлов зробив крок ближче…