Новенького зустріли грубо, та невдовзі в’язні зрозуміли, що дуже в ньому помилилися
За кілька днів до призначеної зустрічі мені повернули частину особистих речей. Серед них була фотографія. Та сама, пошарпана по краях, кілька разів пережила обшуки, переведення, чужі руки й мої ночі.
Я дивився на неї й думав про те, що Марта на знімку нічого не обирала. За неї обрали дорослі люди, відомчі інтереси, небезпека, моя служба, чужий злочин, моя спроба захистити. Навіть її горе було організоване без її участі: їй повідомили, видали документи, провели через похорон, залишили жити далі. Усе це робилося, як нам тоді здавалося, заради її безпеки.
Тепер я мав хоча б повернути їй вибір.
Куратор приніс план зустрічі. Спершу з нею поговорять спеціалісти. Потім, якщо вона погодиться, їй покажуть листа. Потім вона сама вирішить, чи хоче бачити мене. Жодного тиску. Жодних раптових дверей, за якими стоїть воскреслий батько. Я наполіг на цьому. Дива гарні в казках. У житті різке диво може поранити не менше за біду.
— Ти впевнений? — спитав Куратор. — Якщо вона відмовиться, доведеться прийняти.
— Я знаю.
— І чекати?
— Так.
Слово далося важко, але я вимовив його спокійно. Якщо я справді хотів бути батьком, мав прийняти не лише її радість, якщо вона буде, а й її відмову, якщо вона виявиться єдиним способом захистити себе від нового болю.
Того вечора я не спав. Але це була вже інша безсоння. Не барачна, насторожена, де кожен рух сусіда може бути загрозою. Не оперативна, де прокручуєш дії до автоматизму. Ця безсоння була людською. Звичайною. Такою, з якою мільйони людей чекають важливої розмови, листа, діагнозу, відповіді, прощення.
Я сидів на койці й уперше за довгий час дозволив собі уявити не найгірший варіант. Не обійми — ні. До цього уява не доходила. Просто кімнату, стіл, Марту навпроти. Вона мовчить, потім питає. Я відповідаю. Вона злиться. Я не виправдовуюся, лише пояснюю. Вона йде. Але, може, не назавжди.
Іноді надія не схожа на світло. Іноді вона схожа на маленьку щілину в дверях, за якою ще темно, але повітря вже інше…
