Новенького зустріли грубо, та невдовзі в’язні зрозуміли, що дуже в ньому помилилися

Дивлячись на Павла крізь сітку, я несподівано згадав Марту.

Їй було дев’ятнадцять. Вона навчалася в медичному училищі у великому місті, збиралася стати фельдшеркою, як колись її мати. Оксана загинула в аварії сім років тому, і відтоді Марта стала для мене єдиною людиною, заради якої я міг витримати майже все. В офіційній версії її батько помер два роки тому через нещасний випадок на навчаннях. Їй видали документи, виплату, співчуття, правильні слова. Вона поховала мене, не знаючи, що в могилі лежу не я, а необхідність зберегти їй життя.

Зв’язку з нею в мене не було. Це було однією з умов. Будь-який лист, будь-який дзвінок, будь-який натяк могли протягнути нитку від Назара Литвиненка до людини, яку надто багато хто хотів вважати мертвою. А нитка до Марти означала б загрозу для неї. Такі, як той чиновник у високому кріслі, не зупиняються перед чужими дітьми. Я бачив це раніше. Бачив достатньо, щоб більше не перевіряти.

Куратор передав мені лише одну фотографію. Знімок був зроблений здалеку, на вулиці, без її відома. Марта йшла парком із подругою, сміялася й тримала в руці морозиво. Звичайна світлина, яку під час обшуку можна прийняти за вирізку з журналу. Я зберігав її серед особистих дрібниць і щовечора дивився кілька секунд перед сном. Не більше. Довго дивитися було небезпечно: можна було забути, навіщо продовжуєш мовчати.

Павло не був схожий на Марту обличчям. Але в його самотності було те саме: людина опинилася в центрі чужої війни, не маючи ні зброї, ні захисту, ні розуміння, чому саме її обрали мішенню. Я стояв біля сітки й рахував дні. До переведення з карантину залишалося близько десяти, якщо все піде за правилами. Якщо Барон вирішить прискорити — менше.

За ці дні я дізнався ще кілька важливих речей. Омельченко вів журнал переміщень і завчасно повідомляв Рішалі, кого куди переводять. Дід увечері влаштовував в умивальній «бесіди» з тими, хто, на його думку, неправильно поводився вдень. Камера в дальньому кутку умивальної давно не працювала. Тур щовечора близько дев’ятої виходив курити до кута барака, ставав спиною до стіни й обличчям до відкритого двору. Гарна звичка для бійця. Погана для людини, яка не знає, що за нею спостерігають.

Комірчина Рішали була в торці швейного цеху. Там зберігалися заборонені речі, що пройшли через Омельченка. Поруч ішла труба теплопостачання, погано закріплена в місці проходу крізь стіну. Між трубою й кладкою лишався вузький зазор. Якщо знати про нього, через нього можна було передати невеликий предмет або сховати те, що не має потрапитися під час поверхневого огляду.

І ще я зрозумів Данила. Він не був відданий Баронові. Він боявся. Причому боявся не лише побоїв, а того, що одного дня його змусять зробити крок, після якого назад уже не повернутися. У цьому страху в нього ще зберігалося щось живе…