Новенького зустріли грубо, та невдовзі в’язні зрозуміли, що дуже в ньому помилилися

На сьомий день Павла несподівано перевели не в сьомий барак, як планувалося, а в третій. В іншому бараці знайшли інфекцію, адміністрація поспіхом перерозподіляла людей, щоб не піднімати шум. Випадковість, яка в таких місцях може коштувати життя.

Павло зайшов увечері після вечері. Роба на ньому сиділа погано, сумка з особистими речами висіла в руці, обличчя було втомлене, але справжня блідість прийшла пізніше — коли він побачив Барона. Не просто побачив. Упізнав.

Барон теж упізнав його, хоч і не відразу. Він підвівся, підійшов, оглянув хлопця так, як дивляться на річ, яку давно загубили й раптом знайшли в чужих руках.

— Луценко, — протягнув він неголосно. — Бувають же зустрічі. Тарас тобі привіт передавав.

Павло нічого не відповів. Руки в нього тремтіли так сильно, що це помітив навіть той, хто не хотів помічати. Я сидів на своїй шконці з пошарпаним детективом із бібліотечної шафки й робив вигляд, що читаю. Сторінки пахли пилом, хлоркою й чужими пальцями. Насправді я дивився поверх книжки й рахував відстань від Павла до виходу, від Барона до Діда, від Діда до умивальної.

Уночі я знову не спав. Близько опівночі біля вікна заговорили Дід і Данило.

— Завтра ввечері, — сказав Дід. — В умивальній. Не насмерть поки. Спершу спитаємо, що він збирається говорити в суді, хто його готував, де папери, що адвокатові віддав.

— А якщо… — Данило збився. — Якщо перебір буде?

— Значить, упав. Головою об трубу. Тут люди часто падають, якщо не вміють стояти.

Я лежав і дивився в стелю. Перша справжня розвилка постала переді мною без гарних слів. Я міг лишитися тим, ким мав бути: непомітним ув’язненим, який чекає перегляду, не втручається, не проявляє навичок, не дає ворогам зрозуміти, що живий. Це був розумний шлях. Безпечний, наскільки взагалі буває безпека в бараці під владою Барона.

Але наступного вечора в умивальній могли вбити людину, і я все життя знав би, що міг завадити, але не завадив.

Служба давно закінчилася. Погони, документи, підрозділ, позивний — усе це лишилося за лінією, яку мені наказали не перетинати. Але людина всередині мене не зникла разом із паперами. Я двадцять років робив те, що було потрібно, коли хтось не міг захистити себе сам. У бараці, під чужим прізвищем, без зброї й без права на помилку, я все ще лишався тією самою людиною…