ОДНА ФРАЗА старої обернулася для МАЖОРІВ найжорстокішим випробуванням у їхньому ситому житті

Мирон рвонувся першим. Він упав навколішки, простягаючи руки до хліба, але Назар виявився швидшим. Сліпий голод вибив із нього все людське. Він ударив Мирона плечем, відкинув у сніг і схопив заповітний шматок.

— Віддай! — верескнув Мирон, схоплюючись. — Я перший побачив!

Вони зчепилися й покотилися по заметі, жалюгідні, брудні, озвірілі. Двоє молодих людей, які колись могли за вечір спустити суму, достатню для життя цілої сільської родини, тепер були готові роздерти одне одного через мерзлу скоринку хліба. Назар тримав шматок у кулаці, Мирон бив по його руці, хапав за комір, намагався вирвати здобич зубами й пальцями.

Остап стояв поруч. Шлунок зводило так, що темніло в очах. Він був сильніший за обох і міг просто відібрати хліб. Тіло вимагало кинутися, вдарити, забрати, з’їсти. Але він дивився на товаришів, що борсалися в снігу, і до горла підступала нудота. Не від голоду. Від упізнавання. Він бачив у них себе — того колишнього, який брав усе, бо міг. І раптом зрозумів: якщо зараз зробить крок, ліс остаточно доведе, що в ньому не лишилося нічого людського.

Павло почув шарпанину, озирнувся й підійшов. Без видимого зусилля він схопив обох за коміри й розтягнув у різні боки. Хліб випав із Назарового кулака й знову ліг на сніг. Павло підняв його, обтрусив, подивився на хлопців із важкою відразою.

— До чого докотилися, — кинув він. — Звір і той у зграї не завжди свого гризе. А ви за скоринку готові горло перегризти.

Він сунув хліб назад до кишені й пішов. Назар лежав на снігу, важко дихаючи, з розбитою губою. Мирон сидів, обхопивши голову руками. Остап повільно підійшов до них.

На його обличчі не було злості. Лише холодна ясність.

— Ще раз, — сказав він тихо, і від цієї тиші обидва підвели очі. — Ще раз хтось із вас полізе на іншого через їжу — я сам вас закопаю. Зрозуміли?

Назар мовчав. Мирон відвів погляд.

— Ми тут здохнемо, якщо станемо звір’ям, — вів далі Остап. — У місті нам це сходило з рук. Тут не зійде. Досить.

Ніхто не сперечався. Відтоді ніхто не намагався вкрасти чужу порцію. Коли за кілька днів вантажівка все ж пробилася крізь замети й привезла продукти, їм дали зайву банку тушкованки на трьох. Остап відкрив її, розділив ножем на три рівні частини — повільно, ретельно, до останньої волокнистої крихти. Ні Назар, ні Мирон не сказали ні слова, але обидва зрозуміли: це нове правило міцніше за колишні звички…