ОДНА ФРАЗА старої обернулася для МАЖОРІВ найжорстокішим випробуванням у їхньому ситому житті

Зима стала їхньою справжньою школою. Ночі тяглися безконечно, стіни сараю вкривалися інеєм, а вода в бляшаному відрі до ранку перетворювалася на лід. Вони навчилися спати спина до спини, згорнувшись у тісний клубок, щоб утримати хоч трохи тепла. Навчилися не дихати надто глибоко на морозі, не хапатися голою рукою за метал, не лишати мокрі тканинні онучі на ранок. Навчилися слухати ліс: тріск дерева від холоду, далекий шерех звіра, зміну вітру перед снігом.

Про велике місто майже не говорили. Воно здавалося не місцем, куди можна повернутися, а яскравою картинкою з чужого фільму. Їхня реальність обмежувалася ділянкою, вагончиком, сараєм, вогнищем і важкими дорогами між деревами. Навіть обличчя колишніх знайомих стиралися з пам’яті, зате кожен знав, як звучить крок Левка, як кашляє Семен, як Гнат мовчки точить сокиру біля печі. Пам’ять обирала не красиве, а корисне: де лежить суха тріска, як сховати рукавиці від сирості, коли краще підходити до казана.

В один із найлютіших днів мороз упав так низько, що робота на ділянці стала рівнозначною самогубству. Метал крихко дзвенів, дихання різало горло, вії вкривалися білим інеєм. Левко велів лишатися в сараї.

Він прийшов до них із гасовою лампою. Жовте світло вихопило з темряви зарослі обличчя, глибокі очі, потріскані губи. В іншій руці Левко тримав камеру. Він не насміхався й не погрожував. Просто натиснув на запис і спрямував об’єктив на Остапа.

— Як звати?

— Остап, — тихо відповів той.

— Прізвище своє пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— Воно тобі тут сніг розтопить?

У запитанні не було глузування. Лише гола правда.

— Ні, — сказав Остап. Голос його був рівний. — Тут тільки руки допомагають.

Левко перевів камеру на Назара, потім на Мирона. Вони майже нічого не сказали. Але їхні обличчя говорили досить. У них уже не було колишньої зухвалості, лише важка втома й та особлива настороженість людей, які зрозуміли, як швидко життя може стиснутися до шматка хліба й сухого місця біля вогню.

Левко вимкнув камеру.

— Скоро свято, — сказав він, збираючись іти. — Відзначите як зможете. Потім до весни рукою подати, якщо дотягнете.

Він вийшов, лишивши їх у слабкому світлі лампи. Остап довго дивився на свої руки — грубі, вкриті шрамами, з товстими мозолями на долонях. За брезентом вив вітер, і здавалося, що цей крижаний світ і далі кує їх наново, удар за ударом, вибиваючи з минулого все, що ще не встигло відвалитися…