ОДНА ФРАЗА старої обернулася для МАЖОРІВ найжорстокішим випробуванням у їхньому ситому житті

Весна прийшла не теплом і пташиними голосами, а важким хлюпанням відталої землі. Білий сніг осів, посірів, напитався багнюкою й перетворився на крижану кашу. Повітря стало сирим, запахло торішньою хвоєю, гнилою корою й пробудженим торфом. Для трьох це не було полегшенням. Мороз бодай був чесний: закутався, рухайся, не стій. Весняна сирість проникала всюди й виснажувала інакше. Вона не била відразу, а нила в кістках годинами, робила одяг мокрим, а сон — коротким і злим. Відлига здавалася насмішкою: начебто теплішало, але жити легше не ставало ані на крок.

Ватяні куртки, що рятували взимку, тепер намокали від мокрого снігу й дощу, важчали, не просихали до кінця. У сараї по земляній долівці побігли струмки. Спати доводилося на кривих дошках, піднятих над багнюкою, притискаючись одне до одного й слухаючи, як за стіною капає вода. Вологий холод залазив під шкіру, ломив суглоби, змушував зуби цокотіти навіть тоді, коли повітря вже не було крижаним.

Вони змінилися до невпізнання. Людина з колишньої компанії пройшла б повз і не зрозуміла б, що ці худі, зарослі, обвітрені чоловіки колись заходили до дорогих закладів без черги. Обличчя в них стали сухими й темними, очі — глибоко посадженими, нерухомими. У Остапа на скронях проступила рання сивина. Назар рухався ощадно, як лісова людина, без зайвого жесту. Мирон майже не говорив; він лише кивав на розпорядження й робив те, що веліли.

Розмови про гроші, машини, гучні вечори зникли. Незручно було б згадувати їх серед багнюки, пилки й мокрого брезенту. Вони навчилися радіти, якщо пила йшла рівно й не в’язла в сирому стовбурі. Навчилися вдячно приймати зайві п’ятнадцять хвилин біля печі. Навчилися доїдати все, що давали, і збирати хлібні крихти з долоні так дбайливо, ніби це були коштовності.

Наприкінці квітня дороги розмило остаточно. Лісовозні колії перетворилися на потоки густої багнюки, якими важка техніка повзла насилу. І одного разу на ділянці раптом змовкли бензопили.

Тиша вдарила незвично. Остап, Назар і Мирон завмерли з дворучною пилою в руках. Гнат змотував троси. Павло складав інструмент у брезентові мішки. Семен перевіряв кріплення на вантажівці. Левко стояв на краю вирубки із замацаним блокнотом. Він закрив його, сховав за пазуху й повернувся до них.

— Усе, — сказав він. — Сезон закрито. Ділянку відпрацьовано.

Слова, на які вони чекали місяцями, пролунали буденно. Без урочистості, без пом’якшення, без усмішки. Остап відпустив ручку пилки. Пальці розгиналися повільно, з сухим болючим хрускотом. Назар навіщось озирнувся на недопиляний стовбур, ніби боявся, що зараз їх повернуть і змусять продовжувати. Мирон стояв нерухомо, з розтуленим ротом, але радість так і не з’явилася на обличчі. Розум, звиклий до щоденного виживання, не відразу прийняв, що мука може скінчитися…