ОДНА ФРАЗА старої обернулася для МАЖОРІВ найжорстокішим випробуванням у їхньому ситому житті

— Збирайтеся, — кинув Семен, проходячи повз із каністрою. — Хоча збирати вам нічого. У кузов.

Вони не закричали від радості й не кинулися обійматися. Радість вимагала сил, а сил майже не лишилося. Троє повільно побрели до вантажівки, переставляючи важкі ноги в розкислих чоботях. Видертися у високий кузов виявилося важко; м’язи тремтіли, пальці зісковзували з мокрого борту. Вони вмостилися в кутку на старих покришках і накрилися жорстким брезентом від вітру.

Табір згортали швидко. Вагончик глухо скрипів, ящики зникали в кузові, сліди роботи замітали багнюка й мокрий сніг. Остап дивився на місце, де ще вчора стояли їхні миски, де сохнув біля печі мокрий одяг, де вони навчилися мовчати, і не міг зрозуміти, ненавидить він цей клапоть землі чи вже пов’язаний із ним чимось страшним і міцним. Лісопилка розчинялася в лісі, ніби її ніколи тут і не було. У новому сезоні вона могла з’явитися в іншому місці, серед інших дерев, із тими самими мовчазними людьми.

Двигун заревів. Вантажівка смикнулася й поповзла розбитою дорогою. Їх кидало на залізні борти, підкидало на ямах, але ніхто не скаржився. Вони дивилися поверх краю брезенту на ліс, що відходив назад. Ліс проводжав їх без жалю. Він не святкував перемогу й не дарував прощення. Просто відпускав тих, хто вижив, попередньо забравши все зайве.

Їхали кілька годин. Спершу довкола був лише ліс, потім дерева стали рідшати. Надвечір крізь рев мотора долинув звук, якого вони не чули майже рік: рівний далекий гул машин.

Вантажівка зупинилася. Мотор іще гуркотів, але крізь цей гул уже чувся інший світ: шини по асфальту, далекий сигнал, вітер на відкритому просторі. Задній борт із брязкотом відкинули.

— Вилазьте, — сказав Гнат.

Вони зіскочили на узбіччя. Під ногами було твердо. Не мох, не багнюка, не сніг. Асфальт. Дорога тяглася прямою сірою стрічкою, нею вряди-годи проходили фури й легковики. За узбіччям ріс чагарник, далі знову починався ліс, але вже не такий щільний, не такий усесильний.

Левко стояв біля заднього колеса. Зброї в руках у нього не було. Він дивився на трьох — худих, зарослих, у рваних ватяних куртках, з обличчями людей, що прожили за рік десяток років.

— Умову виконано, — сказав він. — Ви відпрацювали хліб. Ми вивезли вас до людей. До великого міста далеко, але дорога є. Далі самі.

Ці слова, прості й короткі, прозвучали дивніше за будь-який вирок. Ніхто не тримав їх за комір, не наставляв рушницю, не штовхав у спину. Свобода стояла перед ними сірою смугою асфальту, і від неї чомусь теж було страшно: тепер не можна було ховатися за наказами, пайком і нормою.

Остап розтулив рота, але слова не вийшли. Йому не було чого сказати цій людині. Усе було жорстоко. Але все було сказано заздалегідь і виконано точно. Левко дістав із кишені куртки відеокамеру й поклав її на бетонний стовпчик біля дороги.

— Ваше колишнє життя на плівці, — промовив він. — Наших облич, дороги, місця там немає. Тільки ви. Хочете — забирайте. Хочете — лишайте. Мені вона ні до чого. Вам, гадаю, теж.

Він розвернувся, заліз у кабіну. Гнат грюкнув бортом. Важка вантажівка виїхала на трасу, лишила хмару чорного диму й зникла за поворотом. На узбіччі лишилися троє і маленька чорна камера на сірому бетоні…