ОДНА ФРАЗА старої обернулася для МАЖОРІВ найжорстокішим випробуванням у їхньому ситому житті

— Роздягайтеся, — сказав Левко.

Назар не відразу зрозумів.

— Що?

— Куртки, піджаки, сорочки, взуття. Усе сюди. Швидко.

Чоловіки з сокирами ступили вперед. Цього виявилося досить. Учорашні господарі дорогих закладів почали стягувати з себе одяг, плутаючись у ґудзиках і блискавках. Шкіряні куртки, яскравий піджак, тонкі сорочки, дорогі джинси, м’яке взуття — усе падало в спільну купу на брудну землю. Холодний вітер одразу пробрався під шкіру. Остап лишився в тонкій майці й стояв, обхопивши себе руками, не в силі спинити тремтіння. Мирон тихо схлипував, Назар кусав губи, щоб не заскімлити.

Левко кивнув Гнатові. Той сходив до лісовоза й кинув до ніг хлопців три важкі тюки.

— Одягайтеся.

Назар розгорнув найближчий згорток і ледь не відсахнувся. У ніс ударив запах старого поту, мазуту, сирості й диму. Усередині лежали засмальцьовані ватяні куртки, грубі брезентові штани, стоптані робочі чоботи й клубки брудних тканинних онуч. Тканина була жорстка, мов наждак, вата стирчала з дір сірими клаптями.

Натягати все це на себе було принизливо до болю. Їхня шкіра, звикла до м’якої тканини й теплих салонів, здригалася від кожного дотику грубого дрантя. Чоботи виявилися важкими, чужими, надто великими. У цих лахах вони миттю перестали бути тими, ким звикли здаватися. Перед лісорубами стояли вже не багаті міські хлопці, а перелякані обірванці.

Левко сів на пень, дістав м’яту пачку дешевих сигарет, закурив. Дим змішався з лісовим туманом.

— Слухайте уважно, гості, — промовив він. — Другий раз пояснювати не буду. Ви вирішили, що ліс — це парк для ваших забав. Що можна їхати чужою землею, ганяти чужу живність, кидати людям гроші в багнюку й чекати, що вас за це ще й поважатимуть. Десь там у вас, може, так і заведено. Тут інакше.

Він обвів їх поглядом.

— Папірці ваші тут нікого не нагодують. Зв’язки сюди не дотягнуться. Зв’язку немає. Дороги ви не знаєте. До траси далеко, через болото, бурелом і звірячі стежки. Уночі холод. У лісі зараз усяке ходить. Ліс ховає надійно.

Він говорив без натиску, і від того кожне слово здавалося перевіреним. Хлопці дивилися на лінію дерев і вперше помічали, що між стовбурами немає звичного виходу: ні вказівника, ні світла, ні випадкового перехожого. Простір навколо перестав бути тлом і став стіною.

Мирон схлипнув голосніше.

— Ви не маєте права. Це викрадення. Нас шукатимуть.

Гнат коротко розсміявся.

— Нехай шукають. Лісові від того ні тепло ні холодно.

Левко підвівся.

— Працюватимете. За їжу й місце біля печі. Валити, пиляти, рубати суччя, тягати колоди. Руками попрацюєте — дізнаєтеся, як хліб дістається. Сезон відробите, поки бездоріжжя не почнеться, тоді виведемо до дороги. Живими, якщо дур із голови раніше не полізе.

Слова лягали важко, без крику, без злості. У них не було бажання розважитися. Лише холодний порядок, від якого ставало страшніше, ніж від будь-якої погрози. Вони звикли, що покарання можна оскаржити, пом’якшити, скасувати через знайомих. Тут вирок лунав не від людини, а ніби від самої місцевості: працюватимеш — проживеш ще день.

Гнат підштовхнув Остапа держаком сокири в спину.

— Пішли. План за вас сам себе не виконає…