ОДНА ФРАЗА старої обернулася для МАЖОРІВ найжорстокішим випробуванням у їхньому ситому житті

Їх поставили на узбіччі біля вкритого мохом пня. Остап уже міг дихати, але все ще сидів на землі, притискаючи руки до живота. Яскравий піджак був заляпаний багнюкою, ланцюг перекосився, на обличчі проступав не стільки біль, скільки приниження. Мирон стояв, опустивши голову, по щоці тягнулася свіжа подряпина. Назар переминався з ноги на ногу й увесь час озирався, ніби з-за дерев і справді могла з’явитися допомога.

Але довкола була лише ліс. Стовбури йшли вгору темними колонами, небо висіло низько, без просвіту, а повітря було наповнене запахом смоли й сирості. Жоден звук не нагадував про світ, звідки вони приїхали.

Левко підійшов до позашляховика, відчинив задні дверцята й спокійно оглянув салон. Він витяг рушниці, одну за одною, перевірив затвори, всміхнувся й передав Семенові.

— Іграшки, — сказав він.

Потім помітив камеру. Підняв її обережно, як чужу крихку річ, покрутив у грубих пальцях і повісив ремінець собі на шию. Двоє інших методично витягали з машини сумки, ящики з алкоголем, м’ясо, дорогий одяг. Пляшки з блискучими етикетками на брудній дорозі виглядали безглуздо, ніби речі з іншого сну.

— Ви що робите? — прохрипів Остап, намагаючись підвестися. — Це наше. Ви хоч розумієте, з ким зв’язалися? Вас дістануть. Усіх. До одного.

Левко повернувся до нього. У його погляді не було роздратування. Лише важка втома людини, яка надто часто чула порожні погрози.

— Твій батько будував свою силу за своїми правилами, — сказав він тихо. — Може, ходив по чужих головах, щоб купити тобі цю машину й ці брязкальця. А ти сам що вмієш? Без його імені, без його грошей?

Він узяв Остапа за зап’ястя. Той спробував вирвати руку, але пальці Левка зімкнулися, мов залізо. Старший лісоруб розстебнув браслет дорогого годинника, всипаного камінням. Годинник зісковзнув із руки.

— Ти здурів? — голос Остапа зірвався. — Та він коштує більше, ніж увесь ваш мотлох разом!

Левко подивився на блискучий механізм і навіть не всміхнувся.

— Час тут не купують.

Він розмахнувся й кинув годинник у бік болота. Золотавий вигин мигнув у повітрі, потім у темній воді, затягнутій ряскою, пролунав ледь чутний сплеск. Кола розійшлися й зникли.

Остап, Назар і Мирон дивилися на болото, не відриваючись. У цю секунду до них уперше дійшло: їхня броня потонула так само легко, як камінь. Очі ще шукали на поверхні блиск металу, але болото вже зімкнулося, ніби нічого не сталося. Те, що в місті робило їх недоторканними, тут не мало ваги. Навіть обурення стало марним: кричати на темну воду було так само безглуздо, як сперечатися з морозом…