Однокласники вважали мій шлюб черговою невдачею, але на зустрічі випускників усе змінилося

Сума була дуже скромною, але довіра Богдана важила для мене набагато більше, ніж гроші. Я теж продовжувала працювати. Крамничка залишалася відчиненою, хоча замовлень я брала менше, щоб встигати поратися по дому й навідувати маму. Мені хотілося, щоб квартира перестала бути тимчасовим прихистком самотньої людини й стала нашим спільним домом.

Спочатку я ретельно все вимила, потім купила недорогі фіранки й кілька горщиків із квітами. Навіть ці дрібниці відразу змінили кімнату. Уранці я ходила на ринок, увечері готувала вечерю. Богдан не був балакучим і не вмів виголошувати красиві промови. Він не приносив букетів і не засипав мене компліментами, зате з’їдав усе, що я ставила на стіл, і щоразу щиро хвалив мою кухню.

Після вечері він незмінно підходив до мийки. Я намагалася відібрати в нього тарілки, пояснювала, що домашні справи тепер моя турбота, але Богдан лише хитав головою.

— Ти цілий день працюєш руками. Руки в тебе втомлюються не менше, ніж у мене. Давай я помию посуд.

Іноді я засиджувалася над вишивкою до пізньої ночі. Він не сердився й не вимагав вимкнути світло. Просто ставив біля мене кухоль теплого молока й нагадував, що від довгої роботи псується зір. У цих непомітних вчинках було більше турботи, ніж у найгучніших зізнаннях, які я чула раніше.

Ми жили ощадливо, заздалегідь обмірковували кожну витрату й обходилися без зайвого. Я не просила нову сукню чи дорогу косметику. Навпаки, помітивши, що сорочки Богдана майже зносилися, купила йому на гроші з крамнички кілька недорогих сорочок. Бідність не принижувала мене й не викликала злості. Після колишньої зради я боялася красивих обіцянок, а поруч із цим стриманим чоловіком уперше за довгі роки почувалася в безпеці.

Щовихідних ми навідували Лідію Степанівну й проводили в неї майже весь день. Богдан ніколи не приїздив із порожніми руками: то купував апельсини, то приносив молоко. Він терпляче слухав мамині спогади, не виказував нудьги й одного разу довго вовтузився зі зламаним вентилятором, доки той знову не запрацював. Мама душі в ньому не чула. Вона казала, що я, видно, зробила чимало добрих справ, якщо доля послала мені такого тихого й працьовитого чоловіка.

Я дивилася, як Лідія Степанівна сміється, а Богдан зосереджено перевіряє полагоджений прилад, і дедалі частіше думала, що мій відчайдушний вчинок виявився правильним. Мама й справді мала кращий вигляд, але продовжувала пити трав’яні відвари. Страшний діагноз нікуди не зник. Навіть у найспокійніші дні я пам’ятала про нього й боялася, що наше щастя крихке, а за раптовим поліпшенням настане неминуче погіршення.

Одного разу після вечері Богдан помітив, що я нерухомо сиджу, дивлячись на пакети з травами. Він опустився поруч.

— Оксано, у мене є давній друг. Він працює лікарем у клініці «Вектор». Це дуже хороший медичний заклад.

Я здригнулася. «Вектор» вважався найдорожчою клінікою в місті, і людям із нашими доходами лікування там було недоступне.

— Звідки в нас гроші на таке обстеження?

Богдан накрив мою руку своєю й попросив не хвилюватися. Друг пообіцяв допомогти, а в самого Богдана збереглися невеликі заощадження, відкладені ще до весілля. Йшлося лише про повторну перевірку, і відмовлятися від неї було нерозумно. Потім він запитав, чи не здається мені дивним, що за останньої стадії тяжкої хвороби мама з кожним тижнем має кращий вигляд і на її щоках знову з’являється рум’янець.

Я завмерла. За радістю останніх тижнів я справді не помітила очевидної суперечності. Хіба може людина з таким діагнозом раптом зміцніти? Але надія лякала мене майже так само сильно, як і хвороба. Якщо страшний діагноз підтвердиться, значить, ми просто переживаємо короткий перепочинок перед кінцем.

— Хай якою буде відповідь, ми маємо дізнатися правду, — твердо сказав Богдан. — Не можна вічно жити під цим страхом. Довірся мені.

Його впевненість подіяла на мене. Наступного дня ми сказали Лідії Степанівні, що хочемо відвезти її на звичайний плановий огляд. Мама бурчала, називала це марною тратою грошей і запевняла, що чудово почувається. Богдан, зазвичай поступливий, цього разу не відступив.

— Лідіє Степанівно, ви повинні поїхати. Вважайте, що вас просить зять.

Він викликав таксі, пояснивши, що в ньому мамі буде зручніше, ніж у його деренчливій машині. Така витрата здивувала мене: Богдан ретельно економив навіть на дрібницях. Але сперечатися я не стала. Того дня все залежало від нього, і мені хотілося вірити, що він знає, що робить…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇