Однокласники згадували її лише як бідну дівчинку, доки не побачили, ким вона стала

До останнього дзвоника дівчата готувалися заздалегідь. У моду знову ввійшли шкільні сукні з білими фартушками: хтось діставав гарний мереживний, комусь купували новий, хтось позичав у знайомих. У Мілани була стара формена сукня, а от фартушка не було зовсім.

— Мамо, може, знайдеться біла тканина? Хоч невеликий шматок, я сама спробую пошити, — попросила вона.

Надія порилася в шафі, у вузлах, у шухлядах і принесла відріз білого трикотажу.

Мілана взяла тканину в руки й одразу зрозуміла: вона надто м’яка, тягнеться, форми тримати не буде.

— Із такого фартушки не шиють, — обережно сказала вона.

— Іншого немає, — мати розвела руками. — Хочеш — ший із цього.

Увесь вечір і половину ночі Мілана возилася з викрійкою. Вона старалася, розправляла тканину, підгинала краї, зметувала, переробляла. У якийсь момент фартушок навіть здався їй гарним: білий, чистий, з акуратними лініями, хай і не такий, як у інших. Вранці вона вдягла сукню, пов’язала свій виріб і помітила, що трикотаж тягне й трохи перекошує силует. Переробляти було пізно.

На шкільному подвір’ї вже шуміли випускники. Дівчата поправляли банти, фотографувалися, сміялися. Мілана тільки встигла підійти, як один із хлопчаків примружився й голосно сказав:

— Ти це з чиєї білизни собі фартух скроїла?

Інші тут же підхопили. Хтось потягнув край тканини, хтось зареготав, хтось повторив ще грубіше. Мілана відступила.

— Не чіпайте мене.

— Та годі тобі, чого ти? Ми ж жартуємо.

Дівчата стояли неподалік і не втручалися. Їм було зручно залишатися глядачками: ніби не вони образили, але й жаліти не довелося.

Лінійка тягнулася без кінця. Мілана майже не чула слів учителів, не бачила квітів, не розуміла, коли треба плескати. Їй здавалося, що все подвір’я дивиться тільки на її фартушок. Коли все скінчилося, вона зірвалася з місця й побігла додому, ковтаючи сльози.

Біля під’їзду на лавці сиділа сусідка, Віра Андріївна. Вона знала Мілану з дитинства: іноді пригощала пиріжком, іноді просто усміхалася так, ніби дівчинка була не зайвою в цьому світі. Побачивши її обличчя, жінка одразу підвелася.

— Міланочко, хто тебе засмутив?

— Ніхто, — видушила дівчинка.

Віра Андріївна обняла її обережно, не ставлячи зайвих запитань.

— Фартушок у тебе новий?

Мілана схлипнула й раптом зраділа, що хоч хтось помітив не насмішку, а роботу.

— Я сама пошила.

Сусідка торкнулася краю тканини.

— Тільки матеріал невідповідний, дитино.

— Який був, із такого й зробила, — сказала Мілана, відчуваючи, як образа знову підступає до горла.

— Не сердься. Все одно видно, що старалася. Ходімо зі мною.

— Куди?

— До мене. Покажу дещо…