Олександру вважають недосвідченою стажеркою, але готують для неї щедру пропозицію та керівну посаду

Коваль спустився зі мною на цокольний поверх і привів до архіву — кімнати без жодного вікна.

— Почнеш зі старих буклетів. Розбери їх, хоч якась користь буде.

Відповіді він не дочекався: повернувся й пішов. Мабуть, витрачати пояснення на таку, як я, вважав зайвим. Серед запилених коробок я залишилася сама, але під стелею в кутку блимала червоним камера. Довелося розгублено подивитися на неї й зітхнути, як новенькій, що до ладу не розібралася в дорученні. Нехай і далі мають мене за ніщо. Потім це обійдеться їм тим дорожче.

Я взялася до коробок. Із першої дістала рекламні буклети впереміш із торішніми прайсами та вицвілими знімками номерів; у другій був такий самий набір. Зате в третій, під шаром буклетів на самому дні, знайшлися теки старої бухгалтерії. Схоже, коли архів перевозили з іншого корпусу, вміст складали без розбору. Перебираючи документи, я невдовзі затрималася на двох паперах з одного стосу.

Три роки тому місцевим покрівельникам перерахували один мільйон двісті тисяч за дах східного корпусу. Нижче лежав ще один акт: той самий місяць, той самий дах, тільки тепер «капітальний ремонт» і чотири з половиною мільйони. Підрядником значилася незнайома мені фірма. Виходило, одну роботу оплатили двічі. Судячи з усього, справжні майстри лише поставили латки, а другі чотири з половиною мільйони розчинилися.

Я переглянула стос до кінця. За ремонт басейну, заміну вікон, оздоблення номерів теж платили по два рази: майстрам — копійки, невідомим фірмам за ті самі об’єкти — мільйони. І під кожним актом стояв підпис фінансового директора Павла Ткача. Усе збігалося з тим, що я раніше бачила в системі холдингу.

Документи навіть не намагалися сховати. Окремо взятий аркуш здавався безневинним; обман виявлявся лише під час зіставлення. А зіставляти тут, очевидно, було нікому. В архівній тиші шелестів папір, поки я фотографувала телефоном аркуш за аркушем. Закінчивши, повернула все туди, де знайшла.

Наступний день за розкладом відводився господарській службі. За старою бенкетною залою знайшлася її тісна підсобка: пахло пліснявою та вогкістю, стелажі займали банки з фарбою й мотки дротів. Начальника служби, Михайла Петровича Савчука, я застала за столом. Йому було п’ятдесят п’ять, понад двадцять років він віддав «Вербовій пристані». На ньому була латана спецівка, втома надавала обличчю сірого відтінку.

— То ти наша новенька, Олександро? — Він підвівся, ніяково розвів руками. — Вибач уже за прийом. Не кабінет у мене — пилюка та залізяччя.

— Добридень, Михайле Петровичу. Усе гаразд, не вибачайтеся.

У ньому не відчувалося нічого від Ковалевої пихи. Людині було ніяково приймати стажерку в підсобці, тільки й усього. Моє спокійне, ввічливе привітання він зустрів здивованим поглядом. Я припустила, що йому вже встигли описати неосвічену дівчину з вулиці й тепер одне з іншим не в’язалося.

— Тоді ходімо господарство обходити. Тільки не надривайся, домовилися?

На обхід пішло пів дня. Добігав кінця жовтень, мрячило, мокре листя вкривало доріжки, над корпусами шуміли сосни. Величезну територію обслуговували лише двоє: Михайло Петрович і літній електрик, який працював на пів ставки. Савчук міняв перегорілі лампи, підкручував крани, обмотував труби там, де вони протікали. Там, де була потрібна бригада з добротними матеріалами, йому доводилося власноруч ставити чергову латку.

Щоразу біля котельні він хмурнів: ізсередини долинав глухий стукіт. Тиждень тому ввімкнули опалення, і відтоді старий котел тримався на чесному слові. Я без зайвих слів подавала інструменти, брала на себе важку роботу.

— Дякую, доню. З молодими руками робота зовсім інакше йде. — Михайло Петрович провів рукавом по лобі й уперше за день усміхнувся.

Тоді я й розгледіла його руки: зашкарублі долоні, потріскані пальці, розпухлі суглоби. Руки людини, яка все життя працювала за трьох. Дорогою Савчук обмовився, що серед керівництва лише одна людина по-справжньому вболіває за комплекс — Максим Дорошенко, начальник відділу продажів.

До обіду ми дісталися їдальні для персоналу. У повітрі пахло підгорілою кашею, на столах лежала церата, довкола стояли старі пластикові стільці. Я принесла з роздачі суп, а Михайло Петрович відкрив контейнер із домашньою їжею: гречка, котлета. Усе давно охололо, але він наче звик і не помічав.

— Смачного, Михайле Петровичу. А ви, мабуть, Олександра, стажерка? — Біля нашого столу зупинився чоловік років тридцяти з невеликим. Телефон в одній руці, паперовий стаканчик кави з автомата в іншій, сорочка без краватки. Це був Максим Вікторович Дорошенко. Він присів біля нас, утомлено потираючи перенісся. — Незвично, важко? Ви тільки подвигів не робіть, покалічитися легко. Тут же навіть у медпункті аптечка порожня.

— Дякую, Максиме Вікторовичу…