Олена привезла розореного Миколу до колишньої дружини, але та зустріла їх у великому будинку

Він прийняв упаковку в складені долоні, як беруть пташеня. І тут-таки, нахилившись, торкнувся лобом її зап’ястка — квапливо, крадькома. Відсмикнути руку Валентина не встигла.

— Валечко, свята ти. Я ж завжди так і казав.

— Повернися на місце.

— Я за ці місяці все зрозумів, чуєш? — Він не сів, і далі тримався за її руку, говорив квапливо, ковтаючи закінчення. — Таких, як ти, більше немає. Дарина тільки оббирала мене. А ця… — Він кивнув у бік Олени. — Вичавила й викинула. До самого дна треба було дійти, щоб побачити, хто поруч був справжній. Мені ж недовго залишилося: цукор, судини… Лікар про ризики казав. Я нічого не вимагаю. Якби тільки поруч бути… Я б гайки крутив, сніг чистив. На все згоден.

Під ребрами у Валентини занило знайоме почуття, яке за двадцять років стало ручним. Вона давно вважала його похованим, а воно, виходить, лише спало. Поки Микола говорив, вона вже підшукувала йому кімнату: де поселити, щоб Михайлові було не так неприємно? Гостьова над гаражем, туди окремий вхід… Від того, що вона всерйоз це обмірковувала, стало холодно.

З дивана за ними стежила Олена. Вона відсунулася до самого підлокітника, як відсуваються від розлитого.

— Дивовижно. Він же зараз і вас переконає. Чотири роки я це спостерігала, порядок знаю. Зараз скаже, що жити йому залишилося зовсім трішки. Уже було про трішки?

— Ні.

— Помовч, — кинув Микола через плече.

— Отже, було. Далі піде, що тільки ви одна його розуміли. А через два тижники йому знадобиться ваша картка. Звісно, не для себе — на ліки! Валентино Степанівно, я ж до вас як жінка до жінки.

— Ви до мене — ніяк, — без жодного натиску відповіла Валентина.

Олена залишилася сидіти.

Наступні звуки Микола впізнавав один за одним: за всі ці сорок хвилин він устиг і дочекатися їх, і злякатися заздалегідь. Плавно прокотилися по напрямній ворота, шини прошурхотіли по дворовій плитці, грюкнули дверцята машини. Потім повернувся ключ, почулися неквапні кроки. У них була та важкість, із якою ступає людина, коли все під ногами належить їй.

— Валю, я вдома. Гості нехай машину від воріт відженуть, а то поливалці не розвернутися.

Тільки тепер Микола розтиснув пальці на зап’ястку Валентини й випростався. Упаковку він засунув глибоко в кишеню й навіщось іще прикрив долонею.

— Піду подихаю, — сказала Олена.

Крізь скляні двері вітальні вона вислизнула на терасу, поки господар роздягався в передпокої. Дихати їй ніхто не заважав і в будинку; сил удавати, ніби вона дає собі раду, більше не було.

Вулиця вже сіріла в надвечірньому світлі. Наприкінці кварталу, тихо гуркочучи, розверталася поливальна машина. Олена дістала телефон: сім пропущених від матері. П’ятниця, звичний час. Мати завжди телефонувала спитати про одне й те саме — чи переказали платіж за квартиру. Микола ще після минулої угоди обіцяв погасити його повністю.

Вона набрала номер. Пролунав один гудок, і Олена скинула виклик. Замість розмови відкрила листування й надовго затрималася на своєму останньому, вівторковому рядку: «Мамо, все нормально, не накручуй себе». Під повідомленням була позначка про прочитання. Відповіді не було: мати не вміла добирати слова до того, у що не вірила.

Ховаючи телефон, Олена помітила, що весь цей час смикає ремінець сумки: відтягне, відпустить, знову відтягне. У дитинстві вона так само стояла перед дверима директора.

З прочинених дверей долинав незнайомий рівний чоловічий голос. Господар розпитував дружину в передпокої; у проміжках із вітальні чулося коротке покашлювання Миколи. Так винувато кашляє людина, яка ще тільки готує відповідь, але вже знає: її не приймуть. Чотири роки Микола з висоти свого досвіду пояснював Олені, як улаштоване життя. Вона вірила — перевіряти було і страшно, і ліньки. Тепер перевірка відбулася без її участі. Вистачило одного дня.

Валентина тим часом забрала в чоловіка куртку й півголосом повідомляла, хто приїхав, із чим і як давно. Михайло слухав із тією робочою зосередженістю, з якою читав зведення з об’єктів; інших виразів на обличчі не з’являлося. Але на словах про прохання пожити він глянув на двері вітальні.

— А ти? — запитав він самими губами.

— Подивлюся, — так само беззвучно відповіла вона.

За коротким обміном стояла давно звична для них розмова. Перш ніж вирішувати, як учинити, Михайло завжди запитував, що відчуває вона…