Оля допомогла незнайомій бабусі в аптеці й отримала пораду, яка вночі виявилася зовсім не випадковою

Остапа виписали за три тижні. Шрам мав лишитися, але лікарі казали, що відновлення йде добре. Варвара Степанівна забрала сина до себе, і її тісна квартира стала ще тіснішою, зате ніби наповнилася світлом. Вона повторювала сусідкам, продавчиням, випадковим знайомим: «Остапчик повернувся. Мій хлопчик живий». І щоразу говорила це так, ніби перевіряла диво на міцність.

Леся з Назаром навідували їх щосуботи. Приносили продукти, ліки, допомагали лагодити то кран, то полицю, то замок, що заїдав.

— Та не треба, я сам, — ніяковів Остап.

— Ти рік справлявся сам, — відповідав Назар. — Тепер дай іншим.

Варвара Степанівна накривала стіл, діставала варення, соління, пиріжки. Марка вона полюбила одразу, а він швидко почав називати її бабусею Варею. Вона розповідала йому казки, вчила в’язати, і Марк із гордістю показував кривуватий шарфик для іграшкового динозавра.

— Справжній майстер, — хвалила Варвара Степанівна.

— Тільки петлі тікають, — зізнавався він.

— То наздоганяй.

Ці суботи стали частиною нового життя. Чай, розмови, сміх, обережні спогади. Леся інколи дивилася на Варвару Степанівну й думала: ще недавно ця жінка була незнайомою бабусею в аптеці. Тепер вона стала майже рідною.

У Варвари Степанівни все мало своє місце: банки з варенням стояли за зростом, рушники лежали рівною стопкою, фотографії на стіні були протерті так ретельно, ніби бабуся щодня розмовляла з тими, хто на них усміхався. Тепер головна фотографія Остапа вже не здавалася поминальною свічкою по живій людині. Він сидів під нею в кріслі, худий, блідий, інколи покашлюючи, але справжній. Живий. І від цього вся кімната ніби ставала ширшою.

Марк спершу ніяковів перед Остапом. Йому пояснили лише частину правди: дядько довго ховався від поганих людей і допоміг їх зупинити. Для хлопчика цього вистачило, щоб дивитися на нього з повагою. Остап же ніяковів від такого погляду й намагався відкупитися жартами. Він майстрував Маркові паперові літачки, показував, як складати кораблики, а якось так докладно пояснив, як улаштовані рахунки й цифри, що Марк заявив: «Я краще буду палеонтологом».

Леся любила ці суботи ще й за те, що в них не було поспіху. Можна було мити посуд пліч-о-пліч із Варварою Степанівною, слухаючи її тихі розповіді. Можна було бачити, як Назар і Остап сидять біля вікна, мовчать і все одно розуміють одне одного. Після місяців страху ця проста тіснота здавалася не тягарем, а подарунком. У їхньому житті з’явилося ще одне місце, куди хотілося приходити…