Оля допомогла незнайомій бабусі в аптеці й отримала пораду, яка вночі виявилася зовсім не випадковою

Одного разу, поки жінки поралися на кухні, Назар і Остап лишилися в кімнаті вдвох. Остап сидів біля вікна, дивлячись у двір.

— Знаєш, я все думаю, — сказав він. — Який я був боягуз.

— Не починай.

— Ні, дай. Я втік, думав, так усіх урятую. А маму ледь не поховав від горя. Тебе підставив. Лесю змусив думати бозна-що.

Назар зітхнув.

— Я теж молодець. Міг би шукати тебе завзятіше.

— Я не хотів, щоб ти шукав. Боявся, що вони через тебе вийдуть на мене. Логіка була, але неправильна. Треба було одразу шукати чесних людей і йти разом.

— У Гордина були зв’язки, але не весь світ у нього в кишені.

Остап кивнув.

— Твоя дружина дивовижна. Якби не вона й не її брат, усе могло закінчитися зовсім інакше.

— Вона — найкраще, що сталося в моєму житті, — сказав Назар тихо.

З кухні долинув сміх Лесі й Варвари Степанівни. Обоє мимоволі усміхнулися.

— Я хочу вибачитися офіційно, — Остап повернувся до друга. — За все. За гроші, які ти віддавав. За страх. За небезпеку для твоєї сім’ї. Коли справу закриють, мені обіцяли виплату за допомогу слідству. Я хочу передати її тобі.

Назар похитав головою.

— Ні.

— Назаре…

— Ні, Остапе. Ти мій друг. Я зробив би для тебе те саме. Краще матері ремонт зроби. Або собі життя налагодь.

Остап довго дивився на нього, і очі його блищали.

— Дякую.

— За дружбу не дякують.

Весна набирала сили. Місто зеленіло, в повітрі пахло вологою землею й розпусканням бруньок. На роботі Леся спершу почувалася дивно: колеги знали історію в загальних рисах і дивилися на неї з захопленням.

— Я б на твоєму місці втекла, — казала Рита.

— Куди? Це мій дім.

— Все одно ти смілива.

— Я просто не змогла кинути своїх.

Рита стала ще ближчою. Вона була поруч у найважчі години, не засуджувала, не тиснула, не намагалася вирішувати за Лесю. Головний лікар теж поставився з розумінням, дав кілька відгулів, коли ті були потрібні.

— Ми своїх не кидаємо, — сказав він просто.

І Лесі ці слова запам’яталися. Після всього пережитого вона особливо гостро відчувала ціну людям, які не відходять убік, коли поруч стає страшно…