Пахан вирішив випробувати нового в’язня, не підозрюючи, що сам потрапив у небезпечну ситуацію

Близько одинадцятої вечора, коли барак провалився в нічний гул дихання й рідкісного кашлю, я підійшов до завішаного кутка Сивого. Він сидів на нижньому ярусі в майці, великі руки лежали на колінах. Нотаріус стояв поряд. Щука тримався трохи далі. Миші не було — отже, розмова призначалася не для всіх вух.

Сивий кивнув на дерев’яний ящик. Я сів.

— Нотаріус каже, ти розповідав йому про перевірку і Вербу.

Я не став заперечувати.

— Звідки відомості?

— Уже казав. Було інше життя. У ньому інколи чуєш те, що не для тебе сказали.

Сивий дивився так, ніби зважував не слова, а паузи між ними.

— Припустімо. Тоді питання інше. Якщо вмієш чути такі розмови, може, вмієш і справи вирішувати тихо. Без зайвого шуму.

Я промовчав.

— Є людина, — продовжив він. — З нею треба поговорити правильно. Не ламати одразу. Пояснити. Щоб зрозумів, що адвокату говорити, а що залишити в собі. Верба. Коли його переведуть у барак, йому потрібен хтось, кому він повірить. Не я, не Щука, не Нотаріус. Новий. Несхожий на наших. Зробиш — житимеш спокійно. Місце нормальне, їжа нормальна, ніхто не чіпатиме.

— А якщо не зроблю?

Сивий не став закінчувати. Він просто подивився на темні вікна, на ряди шконок, на сплячих і тих, хто прикидався сплячим. Решта строку могла стати довгою, якщо кожен день перетвориться на покарання.

Він пропонував мені втертися до Тараса в довіру й цією довірою зламати його свідчення. Згода давала доступ до хлопця й можливість бути поруч. Але в будь-якій перевірці я виглядав би учасником тиску на свідка. Відмова означала, що Сивий обере іншого, і той інший справді зробить те, заради чого його обрали.

Я взяв проміжний хід.

— Мені треба до завтра. Я не працюю навмання. Треба зрозуміти, чого Верба боїться, де в нього слабке місце, як він дивиться на те, що відбувається. Тоді скажу, що можна зробити.

Сивий довго не відводив очей. Потім кивнув.

— До завтра ввечері.

Я повернувся на шконку й майже не спав. Не зі страху. Страх давно став для мене приладом, що показує тиск, а не господарем. Я думав про Кравчука. Де він зараз? Чи знає, куди мене відправили? Чи розуміє, що історія з Вербою може випадково торкнутися тієї ж конструкції, через яку мене прибрали?

У темряві людина особливо добре чує власну брехню. Можна сказати: я просто тягну час. Можна сказати: використовую Сивого, щоб наблизитися до свідка. Можна назвати все розрахунком. Але під розрахунком лежала проста правда: я не хотів знову стати тим, хто бачить чужу біду й мовчить, бо мовчання зручніше. Зручність роз’їдає повільно, як іржа під фарбою, а потім метал ламається в найпотрібніший момент.

Я лежав нерухомо й прокручував можливі реакції Сивого. Він міг вирішити, що я корисний. Міг вирішити, що я небезпечний. Міг зробити вигляд, ніби нічого не зрозумів, і перевірити мене чужими руками. У цьому місці прямі погрози були не найстрашнішими. Гіршою була невизначеність, коли удар ще не завдано, але ти вже бачиш, як довкола нього звільняють простір.

Відповідь почала проявлятися на одинадцятий день, під час прогулянки. Поряд зі мною опинився літній чоловік років п’ятдесяти восьми, якого я помічав із перших днів. Він ходив сам, але не виглядав вигнанцем. Радше людиною, яка давно зрозуміла ціну зайвим компаніям. Його звали Левко Сулима. Колишній бухгалтер, засуджений за розтрату.

На третьому колі він зрівнявся зі мною й сказав, не повертаючи голови:

— Ти новий, а Сивий уже тебе бачить.

— Це видно всім.

Ми пройшли ще кілька кроків.

— Верба — не просто свідок. Справа пов’язана з контрабандною схемою через транспортну компанію. Курирували її люди з погонами й люди без погон, але з доступом до дверей, які зазвичай зачинені. Два роки тому справа заглухла: головний свідок зник. Верба — другий. Якщо він замовкне, все знову піде в землю.

— Звідки знаєш?

Сулима говорив рівно, без прохання повірити.

— Я вів там бухгалтерію. Мене посадили, щоб показати, ніби винних знайдено. Верба бачив мене на одній зустрічі. Коли його переведуть сюди, впізнає. Я не хочу, щоб він мовчав.

Я не зупинився, хоч хотілося. Збоку розмова мала виглядати випадковою. Ситуація стала глибшою: Сулима був частиною тієї ж історії, тільки з іншого краю. Його інтерес не був чистим благородством — якщо справа оживе, він отримає шанс на перегляд. Але зараз наші цілі збігалися. У закритому просторі інколи й такого збігу вистачає, щоб не впасти одразу…