Пахан вирішив випробувати нового в’язня, не підозрюючи, що сам потрапив у небезпечну ситуацію

Наступного вечора я взявся за Жука. Лука після відбою мив маленьку підсобку в бараку. Формально це не було його обов’язком. Сивий вигадав для нього цілий ланцюг дрібних принижень, щоб усі бачили: хлопець належить не собі. Близько десятої більшість уже вкладалася, і Жук лишався сам зі шваброю, відром і чужим брудом.

Я зайшов о 22:10. Він тер підлогу, різко підняв голову й завмер, не розуміючи, чого чекати. Я сів на перевернуте відро біля стіни.

— Ненадовго. Мені треба знати, коли Вербу переведуть із карантину.

Лука стиснув швабру так міцно, що побіліли кісточки.

— Я не людина Сивого, — додав я. — І далі мене твоя відповідь не піде.

Він мовчав довго. На обличчі змінювалися рішення: промовчати, збрехати, покликати когось, а потім отримати за все одразу. Нарешті він видихнув:

— Днів за десять. Але карантин забитий, можуть перекинути раніше. Місце, швидше за все, дадуть у нас.

— Зрозумів. Дякую.

Я підвівся, зробив крок до дверей і зупинився.

— Матір давно бачив?

Жук здригнувся так, ніби я торкнувся не пам’яті, а свіжого опіку.

— Вісім місяців.

— Хочеш вийти й дійти до неї живим — дивись, поруч із ким стоїш, коли почнеться те, що почнеться.

Я пішов, не вимагаючи відповіді. Це не була погроза. Я просто повернув йому думку про майбутнє. Люди, яким нагадують, що майбутнє в них іще може бути, починають інакше обирати теперішнє.

На десятий день Сивий сам підійшов до мене. Не в їдальні й не в бараку, а у вузькому коридорі між корпусами, де трьом важко розійтися плечима. Праворуч ішов Щука, ліворуч Миша. Позицію було вибрано точно.

— До Жука вчора заходив, — сказав Сивий.

Це було твердження, якому потрібна відповідь.

— Щітку шукав. На робі пляма.

Він розглядав мене неквапно.

— Дивний ти, Коваль. Я тобі в миску плюю — ти їси й жартуєш. Тебе по їдальні рухають — ти йдеш, але не як наляканий. Таке буває в дурнів. Або в людей, яким усередині є на що спертися.

Я мовчав.

— Хто ти?

— Водій. Із далекого регіону.

Сивий коротко всміхнувся.

— Водії так не ставлять ноги.

— Як саме?

Він не відповів.

— Після відбою підійдеш. Поговоримо.

Вони пішли, а коридор знову став просто коридором — облізлі стіни, сирий запах, глухе світло. Я пішов далі й думав про те, що Сивий не відштовхує мене, а наближає. Це могло означати одне з двох: він хоче використати мене замість Жука або вже бачить діру в моїй легенді й збирається тримати ближче, щоб контролювати. Друге було небезпечніше…