Пахан вирішив випробувати нового в’язня, не підозрюючи, що сам потрапив у небезпечну ситуацію

На дванадцятий день Тараса перевели з карантину в барак №5. Раніше строку: карантин переповнився після великого етапу, людей почали розподіляти, не чекаючи належних днів. Він увійшов увечері після вечері з невеликим мішком у руці й контролером поруч. Барак не загув, не вибухнув, як у поганих фільмах. Люди глянули коротко, оцінили й знову опустили очі. У закритому просторі зайва цікавість теж може стати помилкою.

Місце Тарасові виділили недалеко від зони Сивого: третій ряд, п’ятнадцята шконка, нижній ярус. Випадковістю це не було. Новачок опинився там, де його бачили й чули ті, кому доручили з ним працювати.

Сивий не підійшов одразу. Він був досвідчений: у перший вечір людину не треба тиснути лобом у стіну. Нехай вдихне запах, побачить обличчя, зрозуміє, що стіни не розсунуться, витратить сили на видимість спокою. До кінця вечора новачок зазвичай стомлюється настільки, що гірше розрізняє, хто до нього підходить і навіщо.

Я дочекався, коли рух у бараку став тихішим, підвівся й пішов до умивальника, що стояв неподалік від його місця. Увімкнув воду, помив руки й, не дивлячись прямо на Тараса, сказав:

— Перший вечір найважчий. Іди по бараку з рівною спиною. В підлогу не дивись.

Він різко підняв очі. Погляд був насторожений, майже злий від переляку.

— Просто порада, — додав я, витер руки й пішов, не озираючись.

Це був перший контакт. Короткий, без прохання, без тиску, без обміну. Саме тому він мав запам’ятатися. Принаймні так я розраховував.

Вранці Сивий зробив передбачуваний хід. На сніданку Щука підійшов до Тараса й мовчки переставив його піднос із вибраного місця на інший край столу. Тарас не сперечався. Підвівся й пересів. Це був тест не на їжу й не на місце. У людини відбирали право вирішувати дрібницю. Хто поступається в дрібниці, того потім легше підвести до великої відмови від себе.

Після сніданку до нього підійшов Сивий. Сказав кілька слів, яких я не розчув. Обличчя Тараса змінилося. У ньому з’явилася напруга людини, яка розуміє: поруч відбувається щось небезпечне, але межі небезпеки ще не видно.

Удень у цеху я опинився поряд із Жуком. Не випадково: попросив Костюка пересадити мене до іншого станка, пославшись на погане світло. Майстрові було байдуже, аби норма не падала. Під час перерви я тихо сказав Луці, поки Костюк розмовляв біля входу:

— Сивий сьогодні або завтра накаже говорити з Вербою жорсткіше. Ти будеш поруч?

Жук дивився на тканину.

— Може.

— Якщо після такого «розмовляння» хлопець не підніметься, ти підеш разом із ними. Тільки строк буде вже інший.

Він повільно повернув голову.

— А мені що робити?

— Нічого героїчного. У потрібний момент вийди й поклич чергового. Скажи, що почув шум. Тільки шум. Решту зробить саме місце.

Лука нічого не відповів. Але в обличчі з’явилася не рішучість — до неї було далеко, — а розуміння, що десь поруч є двері, про які він раніше не знав.

Увечері Сивий зупинив мене після вечері.

— Думав?

— Так.

— І що?

— Можу підійти до Верби, зав’язати розмову, зробити так, щоб він слухав. Але потрібно два-три дні. Якщо тиснути зараз, він закриється. Наляканий свідок непередбачуваний: сьогодні підпише одне, завтра адвокату розповість протилежне. Треба, щоб мовчання стало ніби його вибором.

Сивий примружився, оцінюючи.

— Розумно говориш. Три дні.

Я кивнув. Три дні — більше, ніж було зранку, і менше, ніж треба було для безпечної гри.

Три дні звучали як подарунок, але в таких місцях подарунків не буває. Сивий дав мені строк не з довіри, а тому, що вирішив: доки я корисний, мене можна не ламати. Це означало, що кожен мій рух відтепер читатимуть уважніше. Будь-який погляд у бік Тараса, будь-яке слово Жуку, будь-яка спроба наблизитися до медчастини могли стати слідом. Отже, діяти треба було не швидше, а тихіше.

І все ж це був час, якого в мене ще вчора не було…