Пахан вирішив випробувати нового в’язня, не підозрюючи, що сам потрапив у небезпечну ситуацію

На п’ятнадцятий день у цеху сталося перше відкрите зіткнення. Під час перерви Щука підійшов до Тараса й поклав йому руку на плече. Не різко, не театрально — просто важко, як кладуть вантаж. Говорив тихо. Тарас стояв нерухомо, але за напруженою шиєю й побілілими губами було ясно: це не розмова, а тиск.

Костюк був у дальньому кінці цеху. Камера не брала вузьку ділянку між рядами. Я підвівся й підійшов.

— Сивий дав мені три дні, — сказав я Щуці рівно. — Не заважай працювати.

Щука повернув голову. В його погляді майнула проста груба думка: хто ти такий, щоб вказувати? Він явно не знав, що новий отримав тимчасовий пріоритет, і вирішував, чи перевіряти це зараз. Я дивився спокійно, без виклику, але й без поступки.

За кілька секунд він прибрав руку з плеча Тараса.

— Завтра твої три дні закінчуються.

Він пішов до свого станка.

Тарас дивився на мене так, ніби хотів поставити одразу десяток запитань і боявся першого.

— Нормально? — тихо спитав я.

Він кивнув, хоч нормального в ньому не було нічого. Я повернувся на місце, розуміючи: Щука побачив більше, ніж мав. Увечері Миша з’явився поруч зі мною в коридорі так безшумно, як уміють лише люди, звиклі підходити зі спини.

— Сивий кличе. Зараз.

Не після відбою. Не вночі. Зараз. Отже, терпіння в нього закінчувалося.

Ми вийшли на прогулянковий двір в останні хвилини перед перекличкою. Сивий стояв біля стіни. Вперше я побачив на його обличчі не ліниву впевненість, а зібрану напругу. Не страх, але готовність до неприємного.

— Нотаріус дещо розповів, — почав він. — Каже, ти не той, ким назвався.

— Нотаріус багато думає. Не завжди влучає.

Сивий похитав головою.

— Я дванадцять років сиджу, Коваль. Бачив людей під легендою. Бачив колишніх співробітників, яких заносило сюди не випадково. Бачив тих, кого ховали в зоні, щоб прибрати з дошки. Ти з останньої породи. Питання одне: хто тебе сюди поклав і навіщо?

Я мовчав. Іноді мовчання безпечніше за будь-яку вигадану правду.

— Якщо тебе сюди поклали ті самі, хто дав мені завдання по Вербі, у нас проблема. Значить, ти знаєш надто багато.

Він не договорив, але кінець фрази був ясний. За кілька секунд треба було вибрати напрямок.

— Мене прибрали не ті, хто дав тобі завдання по Вербі, — сказав я. — Але це люди з тієї ж конструкції. Інша ділянка, інші інтереси. Якщо людина, що відправила мене сюди, дізнається, що я поруч із Вербою, проблеми будуть у нас обох. Для нього між мною і тобою не така вже й велика різниця. Ми обоє знаємо зайве.

Сивий дивився довго.

— Ти про транспортну схему?

Я не відповів. Мовчання стало відповіддю.

Він повільно видихнув.

— Значить, розмова інша.

Ми говорили близько десяти хвилин, доки контролер на вишці не провів ліхтарем по двору, нагадуючи про кінець прогулянки. За ці десять хвилин Сивий розповів більше, ніж міг дозволити собі раніше. Він не був верхівкою схеми. Навіть серединою не був. Йому передавали завдання через посередника, якого він ніколи не бачив. Лише голос у телефоні, занесеному через співробітника, що отримував за це конверт. Завдання по Тарасу прийшло ще до моєї появи. Сивий прийняв його, бо відмова означала перекриття поставок, на яких трималася його влада всередині.

Я слухав і впізнавав почерк. У 2017 році схема, через яку мене прибрали, була влаштована схоже: кожен знав лише свій шмат, кожен був зв’язаний страхом, вигодою або компроматом. Кравчук не міг працювати сам. Над ним існувала конструкція ширша, ніж я тоді встиг побачити.

— Людина, яка тобі дзвонить, і людина, що організувала мою справу, можуть бути частиною однієї структури, — сказав я. — Можливо, працюють на одного господаря.

Сивий усміхнувся без веселощів.

— Тоді, якщо вони дізнаються, що ти тут поруч із Вербою, їм це не сподобається.

— Тому зараз у нас спільний інтерес. Тимчасовий, але справжній.

Він помовчав. Ліхтар знову ковзнув по двору.

— Завтра продовжимо. Зараз усередину.

Він пішов першим. Я дивився йому в спину й розумів: союзником він не став. Але він пригальмував. А обережна людина рідше ухвалює незворотні рішення. Мені потрібно було саме це — час, хай навіть куплений брехнею, взаємним страхом і чужою залежністю…