Пахан вирішив випробувати нового в’язня, не підозрюючи, що сам потрапив у небезпечну ситуацію

Наступного дня в цеху я підійшов до Тараса, коли в нього знову заплуталася нитка. Новачків часто садили за машинки, де робота здавалася простою лише збоку. Він рухався повільно, нервово, збивався кожні кілька хвилин. Я мовчки відсунув його руки, розправив тканину й правильно заправив нитку.

— Тягнути треба з натягом. Інакше петлятиме, — сказав я звичайним голосом.

Він дивився на мої руки.

Я нахилився трохи ближче, не відриваючи погляду від машинки.

— Я знаю, чому тебе поселили поруч із Сивим. І знаю, чого від тебе хочуть.

Тарас завмер.

— За п’ять днів у тебе адвокат. Не змінюй того, що збирався говорити. Жодного слова.

— Ти хто? — прошепотів він.

— Людина, якій треба, щоб ти дійшов до цієї зустрічі цілим.

У кінці ряду з’явився Костюк. Я повернувся до свого станка. Розмова тривала менше хвилини. Іноді хвилини досить, щоб історія змінила напрямок.

На тринадцятий день Нотаріус передав мені записку. Не через Жука, не через випадкові руки. Сам поклав поряд із моєю машинкою маленький складений клаптик паперу й пройшов повз, ніби впустив нитку. У перерві я розгорнув записку, прикривши долонею від камери. Усередині було п’ять слів: «Ти не водій із далекого регіону».

Він установив це якимось своїм способом. Може, через канали назовні. Може, просто склав в одну картинку мої рухи, мову, звичку дивитися не туди, куди дивляться інші. Він не знав, хто я. Але зрозумів, ким я не є. Половина правди інколи небезпечніша за цілу: людина починає добудовувати другу частину сама й торгуватися з власними здогадками.

Я перечитав записку, хоч перечитувати там було нічого. П’ять слів залишали надто багато порожнього простору. Якщо Нотаріус уже показав її Сивому, ніч могла стати останньою спокійною. Якщо промовчав — значить, тримав знахідку як козир. Обидва варіанти були погані. У таких ситуаціях небезпека йде не лише від ворога, який знає правду, а й від того, хто знає шмат правди й шукає, кому вигідніше його продати.

Того вечора я вирішив використати запасний канал, який беріг на крайній випадок. У медчастині працював фельдшер Романюк — приймав кілька разів на тиждень, видавав пігулки, мазі й втомлені поради. Раз на два тижні приїздила терапевтка, Віра Степанівна. Перед етапом куратор, один із небагатьох людей, які знали мою справжню справу, сказав: якщо все піде зовсім погано, в медчастині є людина. Їй можна передати умовну фразу. Вона зрозуміє.

Розкладу я не знав. На чотирнадцятий день записався до Романюка зі скаргою на зап’ястя. Він покрутив мою руку, сказав, що нічого серйозного, дав пігулку й кинув через плече:

— Якщо не мине, приходь у вівторок. Віра Степанівна буде.

До вівторка лишалося три дні. Знову три дні. Тарас уже був у бараку, Сивий чекав результату, Нотаріус знав, що моя легенда фальшива, Щука спостерігав майже відкрито. Уночі я лежав на шконці й думав про Тимура. Йому виповнилося вісімнадцять три місяці тому. Він жив у тітки в іншому великому місті й за офіційними паперами вважав мене загиблим за нез’ясованих обставин. Таке свідоцтво передали родині. Тоді це здавалося єдиним способом захистити його, поки мене ховали під чужою біографією. Але правильні рішення не стають легшими тільки тому, що вони правильні.

Я уявляв Тимура дорослим, майже чоловіком, з упертим поглядом матері. Якщо він вирішить іти служити — а я знав його характер і допускав це, — люди Кравчука зможуть дістатися й до нього. Це не була параноя. Це був розрахунок, заснований на досвіді. Отже, ламати цю історію треба було тут, поки в мене ще лишалися ходи…