Пахан вирішив випробувати нового в’язня, не підозрюючи, що сам потрапив у небезпечну ситуацію
У вівторок Віра Степанівна приїхала в медчастину близько десятої ранку. Романюк повідомив про це буденно, коли я прийшов на повторний прийом із тим самим зап’ястям. Переді мною сиділи троє, потім один довго скаржився на шлунок, ще один просив мазь. Я чекав спокійно, хоча всередині час звучав надто голосно.
Віра Степанівна виявилася такою, якою я уявляв її зі слів куратора: немолода, з втомленими уважними очима, де за роки роботи в закритій системі вигоріло здивування, але не зникла здатність бачити людину. Вона подивилася в картку, потім на мене.
Я сів навпроти. Вона наділа манжету тонометра й почала міряти тиск. У цей момент я тихо промовив умовну фразу:
— Сосна без коріння не стоїть.
На її обличчі не здригнулася жодна риса. Стрілка приладу хитнулася, вона продовжила дивитися на шкалу.
— Тиск нормальний, — сказала вона звичайним голосом. — Пігулку приймайте ввечері.
Вона зробила запис і простягнула мені лист призначень. Під ним лежав маленький складений клаптик паперу. Я взяв обидва листки, сховав у кишеню й вийшов.
У туалеті житлового корпусу, в кабінці без камери, я розгорнув записку. Два слова і строк: «Чуємо. Дві доби».
Отже, сигнал дійшов. Куратор отримав повідомлення, і за сорок вісім годин почнеться рух ззовні. Який саме — невідомо. Але вперше в мене з’явилася лінія обрію: треба дотягнути Тараса живим, не зламаним і не підписавшим нічого під чужим тиском.
Сорок вісім годин — мало, якщо чекати допомоги. І дуже багато, якщо тримаєш рівновагу над ямою. Я перебрав варіанти: Сивий може прискоритися, Нотаріус — розкрити записку, Щука — зірватися раніше наказу, Тарас — злякатися й погодитися сам. У кожному варіанті була точка, де я міг запізнитися на хвилину. Отже, треба було не просто чекати зовнішнього руху, а зробити так, щоб усередині ніхто не наважився перейти межу раніше часу.
Перші доба минули в натягнутій рівновазі. Сивий Тараса не чіпав. Щука дивився на мене з роздратуванням людини, якій наказали чекати, але не пояснили чому. Нотаріус поводився так, ніби між нами нічого не сталося, — і це було промовистіше за відкриту ворожість. Тарас працював, їв, мовчав. З кожною годиною в ньому з’являлося небезпечне притуплення — не спокій, а звикання. Коли людина починає приймати чужу волю як порядок речей, її легше переконати, що вибору в неї й не було.
Особливо тривожило те, що Тарас почав менше здригатися від чужих голосів. Збоку це могло здатися добрим знаком, але я знав інше: інколи людина перестає здригатися не тому, що стала міцнішою, а тому, що всередині вже вимкнула опір. Її тіло ще ходить, їсть, працює, але рішення за неї поступово ухвалює середовище. У такі моменти важливо встигнути повернути людині бодай одне власне «ні», доки воно не розчинилося в загальному порядку.
Наприкінці других діб, на короткій вечірній прогулянці, поруч зі мною став Левко Сулима. Він дивився на темніючий край двору.
— Верба після обіду говорив із Нотаріусом.
Я не повернув голови.
— Довго?
— Хвилин п’ятнадцять. Між цехом і їдальнею.
П’ятнадцять хвилин із Нотаріусом — багато. Він рідко тиснув напряму. Він умів пояснити так, що людина сама приходила до потрібного висновку й вважала його своїм. Для наляканого свідка це небезпечніше за погрози.
Уночі, близько другої, коли барак остаточно стих, я тихо спустився й підійшов до місця Тараса. Він не спав — це було чути по диханню. Лежав на нижньому ярусі й дивився в дошки чужої койки.
Я присів поряд.
— Завтра вранці, до сніданку, мені треба поговорити з тобою не тут і не в цеху. Скажи, що живіт прихопило. Іди до фельдшера.
Він повернув голову. У напівтемряві очі здавалися темнішими.
— Нотаріус тебе вмовляв, — додав я. — Не роби того, що він сказав.
Тарас мовчав кілька секунд. Потім ледь помітно кивнув. Я повернувся на місце й ліг, не заплющуючи очей до підйому.
Ранок приніс не розмову, а удар по плану. О 6:45, після шикування, колону повели на сніданок. До входу в їдальню лишалося кілька десятків кроків, коли з-за рогу господарської будівлі вийшли Щука і Крюк. Вони йшли швидко, прямо до нас, не озираючись. Надто швидко для випадкової зустрічі.
Я побачив їх, побачив Тараса поруч, побачив біля адміністративного корпусу незнайомих співробітників, яких раніше не було. Можливо, Сивий відчув чужий рух і вирішив діяти негайно. Можливо, зовнішній канал передав наказ. Розбиратися було ніколи. До контакту лишалося секунд десять.
— Що б не сталося, не тікай і не кричи, — тихо сказав я Тарасу. — Відійди за мене й стій.
Він не спитав, що відбувається. Відступив на крок, притис мішок до грудей. Обличчя зблідло, але ноги лишилися на місці.
Щука підійшов першим. Без слів спробував відштовхнути мене плечем і схопити Тараса за робу. Я не пішов силою проти сили. Його рух був різкий, прямий, очікуваний. Я змістився на пів кроку, відвів руку вбік і дозволив його ж інерції протягти його повз ціль. На мить він опинився спиною до мене, втративши рівновагу.
Крюк кинувся слідом. Він був більший і важчий, звик вирішувати питання масою. Удар ішов у голову. Я не блокував напряму: забагато ваги й замало сенсу. Крок під кутом вивів мене з лінії, а його рух поніс далі. Я спрямував його до стіни їдальні. Крюк не встиг зупинитися, вдарився плечем і частиною обличчя об цеглу, осів на землю, хапаючи повітря й тримаючись за плече.
Усе тривало три-чотири секунди. Саме в цю мить з боку адміністративного корпусу пролунав різкий сигнал позапланової перевірки. Щука, який випростався й уже зрозумів, що все пішло не за звичним сценарієм, обернувся. Він побачив мене — не тихого новачка Коваля, а людину, яка без зайвого руху зупинила двох виконавців Сивого. Потім побачив співробітників, що бігли. Серед них, у цивільному одязі, ішов сивоволосий чоловік, якого я впізнав із відстані п’ятдесяти метрів.
Це був куратор…
