Пахан вирішив випробувати нового в’язня, не підозрюючи, що сам потрапив у небезпечну ситуацію

Вранці я зайнявся тим, що вмів найкраще: спостереженням. На сніданку рахував проходи між столами й відстані до дверей. На шикуванні відзначав маршрут контролерів, швидкість кроків, звичні зупинки. У цеху, куди нас вивели після їжі, вивчив камери, вікна, підсобки, місця, які техніка бачила погано або не бачила зовсім.

Швейний цех займав довгу одноповерхову будівлю біля адміністративного корпусу. Ми шили робочий одяг: рукавиці, фартухи, щільні куртки. Шість десятків людей сиділи за машинками в чотири ряди. Голки цокотіли, тканина пахла пилом і машинною оливою, підлога тремтіла від рівномірного залізного шуму. Розмов майже не було. Та мовчання в таких місцях ніколи не порожнє — люди слухають, порівнюють, запам’ятовують.

На третій день я вперше заговорив із Жуком. Лука працював через ряд. Кілька разів за зміну я ловив його погляд біля виходу. Він дивився не на двері, а далі — туди, де в пам’яті ще існує дорога додому, кухонна лампа, мати, звичайний голос із сусідньої кімнати. Під час короткої перерви майстер вийшов, Щука відвернувся, і я підійшов до його станка.

— Нитка закінчується, — сказав я.

Жук підняв очі насторожено. Так дивляться люди, яких надто часто підводили навіть прості слова. Я кивнув на котушку. Вона й справді була майже порожня. Він потягнувся по нову, почав незграбно заправляти машинку. Я стояв поруч і, не дивлячись на нього, промовив тихіше:

— Етап із міського ізолятора. Кого чекають?

Пальці Жука завмерли на мить. Потім знову заворушилися.

— Тобі навіщо?

Це було не запитання, а перевірка.

— Хочу розуміти правила, поки вони не вдарили по потилиці.

Він ковтнув, усе ще не піднімаючи голови.

— Привезуть чоловік вісім, може більше. Один — свідок. Сивому передали ззовні: хай передумає.

Він сказав це майже без руху губ і одразу відступив на своє місце. Майстер повернувся, розмова зникла, ніби її й не було. Та слів «передали ззовні» вистачило, щоб картина стала небезпечнішою. Сивий був не джерелом загрози, а інструментом. Хтось за стінами мав інтерес, канал зв’язку й можливість тиснути на свідка всередині установи.

Я не знав, хто тримає цей канал, але розумів, як він улаштований. Тут нічого не проходить просто так: телефон, записка, прохання, дрібний подарунок — усе чіпляється за чиюсь вигоду або слабкість. Отже, біля Сивого була не одна опора, а цілий ланцюг. Один отримував гроші, інший — тишу, третій — можливість не ризикувати посадою. Якщо смикнути надто рано, ланцюг ударить у відповідь. Тому спершу треба було не смикати, а змусити його тремтіти від сумніву…