Пахан вирішив випробувати нового в’язня, не підозрюючи, що сам потрапив у небезпечну ситуацію

Етап прибув на п’ятий день. Дванадцять людей із міського ізолятора — брудні після дороги, з мішками, з однаковою сірою втомою на обличчях. По черзі їх відправили в карантинне відділення, окрему будівлю за внутрішнім переходом. Напряму потрапити туди я не міг. Але карантинних виводили на прогулянку в маленький двір, відділений від загального двору високою сіткою.

Наступного дня я став біля огорожі й знайшов Тараса майже одразу. Йому було двадцять чотири — це я дізнався пізніше. Невисокий, світловолосий, зі свіжим шрамом над лівою бровою. Нова роба ще не вицвіла й сиділа на ньому як чужий одяг. Він стояв біля дальньої стіни, руки в кишенях, погляд у землю. У ньому не було звички займати простір, яка з’являється в людей, що давно живуть за ґратами. Він виглядав так, ніби його різко жбурнули в чужий світ, а він ще не встиг зрозуміти, як падати, щоб не розбитися.

Іноді людину видають не слова, а малі рухи. Тарас не метушився, не бігав очима, не намагався шукати знайомих. Він економив сили, але не від спокою. Так тримаються люди на краю, коли зайве запитання може зірвати останню внутрішню опору. Довкола нього вже рухалися інші новоприбулі — хтось жартував, хтось огризався, хтось розглядав двір. Тарас ніби заздалегідь знав: добрих новин тут йому чекати нізвідки.

Я дивився на нього й думав про Тимура. Моєму синові було вісімнадцять. Він, імовірно, не знав, де я, чи живий і ким насправді був чоловік, якого йому колись називали батьком. Тарас біля стіни міг бути моїм сином — за віком, за стиснутими плечима, за спробою не виглядати зламаним, хоч до цього стану лишався один чужий поштовх.

Рішення прийшло без пафосу. Не тому, що воно було розумним. Не тому, що в мене з’явився готовий план. Просто в ту мить не втрутитися означало погодитися стати іншою людиною. Я вже втратив ім’я, свободу, зв’язок із сином, але цю частину себе віддавати не збирався. Уночі, лежачи під облізлою стелею, я почав складати перший варіант дій…