Перед смертю донька попросила батька послухати іграшкового зайця, і пізніше він зрозумів, чому це було важливо

— Ну, викладай, що там у тебе з малою?

Данило розповів. Коротко, сухо, у трьох реченнях.

Палич помовчав, витяг сірник із рота й сказав:

— Слухай, Марченку, якщо треба підмінитися чи графік посунути, одразу кажи. Я владнаю. І давай без цього твого фанатизму. Заводські герої зазвичай погано закінчують, на них пам’ятників не напасешся.

— Паличу, та справляюся я. Усе гаразд.

— Ага, бачу я твоє «гаразд». Вигляд такий, ніби ти один усю станцію на собі тримаєш, причому третю добу без сну. Потрібна перерва — скажи. І крапка.

Данило кивнув. Не тому, що збирався просити, а тому, що горло перехопило й говорити стало важко.

Місяці після діагнозу злилися в тьмяну смугу. Підйом затемна, сумка з Тасиними речами, зміна, яку він намагався відпрацювати так, щоб начальство не помітило, що від нього лишилася половина. Обід на ходу, прихилившись до стіни заводського коридору, потім дорога через усе місто до лікарні.

І в це коло ввійшла Ірина — з контейнерами їжі, готовими рішеннями й голосом, у якому звучала спокійна діловитість старшої сестри.

— Даню, ти коли востаннє спав нормально? Ну хоча б години чотири поспіль?

— Чесно? Уже й не пам’ятаю коли.

— Я взагалі-то серйозно питаю.

— Та і я не жартую. Пам’ятаю тільки, як востаннє у вихідний мені вдалося вирубитися на дивані до вечора. Тася скористалася моментом і розмалювала мені все обличчя зеленим фломастером. Ще й напис на лобі вивела друкованими літерами: «Не будити! Охороняю!»

Ірина не всміхнулася.

— Лягай і поспи три години. Я посиджу з нею. Дзеркало тобі краще поки не показувати. До речі, Лев казав, що в нього є виходи на чудового онколога в приватній клініці. Обіцяв допомогти з направленням через своїх людей. І дістати рідкісні імпортні ліки, яких у звичайних аптеках удень з вогнем не знайдеш.

Лев.

Малінін Лев Станіславович, рідний брат Злати. Чоловік, який завжди мав потрібний контакт, потрібний план, потрібний вихід. Він говорив м’яко, усміхався трохи ширше, ніж вимагала ситуація, і справляв враження людини, готової допомогти, але ніколи не безкоштовно.

Данило зізнавався собі: Лев йому ніколи не подобався. Але коли донька лежить після хімії з сірим обличчям, а хтось вимовляє слово «препарат», батьківське серце перестає фільтрувати й хапається за будь-яку простягнуту руку.

Лев з’являвся дедалі частіше: у лікарняних коридорах, на парковці біля клініки, у телефонних розмовах.

— Ну, як наші справи сьогодні? Як донька? — починав він кожен дзвінок співчутливим напівзапитанням.

— Та ніби легше. Температура спала. Навіть трохи поїла.

— От і чудово. Слухай, я тут переговорив із Рустамом Іллічем із клініки. Він готовий особисто глянути знімки. І щодо направлення — у мене в реєстратурі є своя людина, просунемо чергу без проблем. Перекинь мені всі документи, я сам усе оформлю. Нічого тобі по кабінетах пороги оббивати й нерви псувати.

— Леве, дякую, я й сам дійду. Впораюся.

— Та дійти-то ти дійдеш, тільки навіщо час втрачати? Тобі зараз треба роботою займатися й із донькою сидіти. Давай, розвантаж себе. Я все зроблю.

І Данило віддавав. Спершу одне направлення, потім результати аналізів, потім виписку, потім наступну пачку призначень. Документ за документом — не вчитуючись, не перевіряючи, бо на перевірку не лишалося ні хвилини, ні грама уваги.

Усе, що стосувалося лікування доньки, кожен аналіз, кожне направлення, кожна довідка з печаткою, проходило тепер через руки Лева Малініна. До самого Данила не доходив жоден папір цілком. Усе йшло через посередника.

Ночі в онкологічному відділенні мали свій ритм. Візок із крапельницями о шостій, обхід о сьомій, тиша о дев’ятій, коли діти засинали, а батьки на розкладачках лишалися лежати з розплющеними очима, прислухаючись до кожного подиху.

Данило призвичаївся спати уривками, по двадцять хвилин, прокидаючись від будь-якого шереху. За два місяці він вивчив усі звуки палати: гудіння апарата, клацання дверної ручки, кроки медсестри в коридорі.

Тася трималася. Після чергової хімії лежала бліда, із загостреним обличчям, але вередувала рідко, а скаржилася ще рідше. Данило розчісував їй волосся, те, що лишилося, м’якою щіткою, яку купив в аптеці внизу, і розповідав історії з виробництва, намагаючись вибирати смішні.

— Тату, а у вас на роботі справді чайник загорівся?