Певні, що перед ними якийсь шмаркач, вони його зачепили. Лише згодом стало зрозуміло, яке становище посідає ця людина

Шрам назвав це управлінням. Щоб відповідати за барак, пояснив він, необхідно знати про все, що відбувається. Тихий погодився з потребою розуміти обстановку, але відкинув обраний спосіб. Страх перед сусідом не створює порядку, а поволі руйнує його. Люди перестають довіряти, замикаються й чекають зради. Такий контроль нагадує прихований механізм: зовні все спокійно, однак досить одній людині не витримати, щоб система вибухнула зсередини.

Наглядач спитав, чи прийшов Микола вчити його життя. Той відповів, що лише попереджає. Якщо робота через донощиків не припиниться, на наступному спільному зібранні він розповість, як улаштований третій барак. Це могло статися не завтра й не післязавтра, але Шрам був досить досвідчений, щоб розуміти наслідки. Коли він назвав ці слова погрозою, Тихий спокійно заперечив: погрози йому не потрібні, він говорить правду й залишає дорослій людині час подумати.

Спільне зібрання оцінювало не красу пояснень, а відповідність учинків прийнятим правилам. Використання донощиків могло позбавити Шрама права говорити від імені барака. Він розумів, що дванадцять відданих людей не допоможуть, якщо решта сорок підтвердять слова Тихого. При цьому Микола не призначив строку й не вимагав відповіді негайно. Шрам отримав простір для самостійного рішення, але вже не міг удавати, що не знає, на чому тримається його влада.

Після довгої паузи Шрам пообіцяв обміркувати розмову. Микола повернувся до нар і відкрив книжку. Костиль нахилився до наглядача й спитав, чого Тихий домагається. Шрам зізнався, що поки не знає. Небезпека, на його думку, полягала не в можливій розправі й навіть не у високому статусі гостя. Тихий був небезпечний тому, що говорив речі, які неможливо спростувати. Це стало найчеснішим зізнанням Шрама за багато років.

За три дні до Миколи підійшов Андрій Бондаренко — сорок один рік, третій строк. Невисокий, жилавий, із неспокійними пальцями й поглядом, що постійно шукав вихід, він не належав ані до наближених Шрама, ані до звичайних роботяг. Люди не поважали його, але й не вступали з ним у конфлікти. Андрій існував у сірій смузі між групами й намагався лишатися непомітним.

Вибравши хвилину, коли поруч нікого не було, Андрій сів біля нар Тихого. Він зізнався, що Шрам звелів стежити за Миколою: відзначати, з ким той розмовляє, і передавати зміст бесід. Андрій погодився, бо був винен наглядачеві. Потім він замовк, добираючи слова, і нарешті сказав головне: доносити на Тихого він більше не хоче. Три роки він повідомляв про інших людей і тепер утомився жити в цій ролі…