Під час прощання пес раптом кинувся до жалобного вінка, і невдовзі стало ясно, що він щось відчув

Тетяна ввімкнула інший. Там суперечка була вже в передпокої. Гавкав Барс. Микола кашляв.

— Пашо, прибери це з мого дому.

— Це просто заспокійливе. Вип’єш — перестанеш смикатися.

— Я сказав, не треба.

— Ти завжди був упертий.

Потім глухий удар, скрегіт, гавкіт. Голос Миколи, задиханий:

— Барсе! До мене!

І знову обрив.

Марія сиділа нерухомо. Вона не могла кліпнути. У вухах шуміло.

— Це доводить… — почала вона, але голос зник.

— Це доводить конфлікт і погрози, — сказала Тетяна. — Але нам важливо було зрозуміти механізм. Експертиза бульбашки показала: там сліди сильнодійного седативного препарату. У блістері з кухні — він самий. У поєднанні з серцевими препаратами вашого чоловіка міг спричинити різке погіршення стану.

— Павло дав йому таблетки?

— Ми не можемо стверджувати без доказів, що Микола їх прийняв добровільно чи під тиском. Але є ще відеоролик.

Вона натиснула кнопку.

На екрані з’явилася розмита картинка з камери ноутбука. Кабінет Миколи. Видно було лише край столу, двері й частину дивана у вітальні. Час у кутку: день смерті, 16:42.

Двері відчинилися. Увійшов Павло. Він рухався швидко, нервово. У руках у нього був маленький пакет. За ним Микола, живий, у сірому светрі, який Марія нещодавно тримала в руках.

— Іди геть, — сказав Микола на відео. — Маші немає, але я зараз їй подзвоню.

— Не подзвониш.

— Пашо…

Вони вийшли з кадру. Чувся шум боротьби, гавкіт Барса, хрипкий голос Миколи. Потім Павло повернувся в кадр сам. Його обличчя було перелякане. Він тримав у руках чашку. Поставив її на стіл, витер серветкою край, потім метнувся до шухляди, щось шукав. Барс кинувся в кадр, Павло копнув його ногою. Пес вискнув, але знову кинувся.

Відео здригнулося. Мабуть, Барс зачепив стіл. Павло вилаявся й накрив ноутбук якоюсь папкою. Картинка стала темною, але звук далі записувався.

— Колю? — голос Павла. — Колю, вставай. Не вдавай.

Пауза.

— Чорт… чорт…

Потім дзвінок. Павло говорив комусь швидко, пошепки:

— Олю, він упав. Ні, я не знаю. Я дав трохи, щоб поговорити спокійно… Ні, швидку не можна одразу, я тут був… Слухай мене. Ти замовиш вінок у тому салоні, де твоя знайома. Я сховаю флешку й бульбашку, потім заберу на кладовищі, зрозуміла? Ні, вдома не можна лишати. Ця псина все винюхує…

Марія затулила рот рукою.

Тетяна зупинила запис.

— Далі він викликає швидку лише через двадцять сім хвилин. За білінгом і камерами в під’їзді його присутність підтверджено. Ваша поїздка до аптеки теж підтверджена: запис із каси, чек, продавчиня вас упізнала. На той час, коли ви повернулися, він уже пішов через чорний вихід під’їзду.

Марія чула слова, але вони доходили не відразу.

Микола був живий, коли Павло прийшов.

Микола опирався.

Павло дав йому щось «трохи».

Павло ховав…