Під час прощання пес раптом кинувся до жалобного вінка, і невдовзі стало ясно, що він щось відчув

А вона стояла над тілом чоловіка й думала, що не встигла. Що винна. Що якби їхала швидше, якби не стояла в черзі, якби взяла таксі, а не автобус…

Вона зігнулася, ніби її вдарили в живіт.

— Мені треба… — прошепотіла вона.

Тетяна поставила перед нею склянку води.

— Дихайте.

Марія намагалася. Повітря входило погано, рваними шматками.

— Він помер не відразу?

Слідча помовчала.

— Експертиза показує, що допомога, викликана раніше, могла дати шанс. Я не брехатиму вам.

Марія заплющила очі. Усередині щось розірвалося без звуку.

Після цього події пішли швидко, але не так, як буває в кіно. Павла не схопили ефектно посеред вулиці. Його викликали на черговий допит, пред’явили записи, результати експертиз, свідчення Андрія і продавчині з аптеки. Він спочатку все заперечував, казав, що запис змонтований, що Микола сам приймав ліки, що флешку підкинули.

Потім почала говорити Ольга.

Вона зламалася першою. Не від каяття, як потім сказала Тетяна, а від страху, що Павло звалить усе на неї. Виявилося, він справді сховав пакет у вінок перед похороном. План був дикий і простий: під час прощання, коли всі будуть зайняті, Ольга мала непомітно вийняти пакет і передати Лєні, а та — викинути його в контейнер біля дороги. Але Барс відчув запах Павла, запах ліків, запах тієї самої сварки, яку пережив разом із господарем. Він рвонувся до вінка раніше, ніж Ольга встигла до нього підійти.

Лєна потім зізналася, що нічого не знала про смерть, але знала про пакет. Їй сказали: «Там документи, які тітка Маша вкрала в родини». Вона плакала в кабінеті слідчої так, що їй викликали лікаря.

Павло зрештою теж дав свідчення, але кожне слово намагався повернути на свою користь. Він стверджував, що не хотів убивати брата. Хотів «заспокоїти», «поговорити», «вирішити майнове питання». Він заборгував велику суму неприємним людям після проваленого бізнесу й збирався через довіреність продати частку в дачі, а потім переконати Миколу «не здіймати галасу». Коли Микола відмовився й пригрозив звернутися до юриста, Павло приніс таблетки, які дістав через знайомого. Думав, брат стане млявим, підпише папери, а потім нічого не згадає.

Але Микола не підписав. Він боровся.

Марія дізналася про це не відразу. Подробиці їй передавали частинами, обережно. Але кожна частина лягала в неї важким каменем.

Сороковий день після смерті Миколи видався тихим, без дощу. Марія вранці відвезла на могилу живі квіти — не вінок. Барс сидів поруч, серйозний, сивий, ніби постарів за ці тижні на кілька років. Вона довго стояла мовчки, потім сказала:

— Пробач, що не зрозуміла.

Пес підвів на неї очі.

— Ти ж зрозумів, так? Одразу зрозумів.

Барс ткнувся носом їй у долоню.

Після кладовища вона поїхала до нотаріуса. Конверт Миколи лежав на столі, щільний, жовтуватий, з її ім’ям та ім’ям Павла. Павла привезли не в наручниках, але в супроводі адвоката й працівника. Він виглядав змарнілим, сірим. Марія майже не впізнала в ньому того впевненого чоловіка, який шипів їй біля могили.

Нотаріус розкрила конверт.

Усередині був лист і ще одна копія розписки.

— Читати вголос?