Піднявши вагітну живою з дна, водолази не могли збагнути, як вона вижила. А вислухавши її розповідь — відмовилися пірнати знову

— Жива, — сказав Максим. Голос у нього зірвався, і прозвучало це не як повідомлення, а як запитання до самого світу.

Літній чоловік перехрестився. Яків сів просто на землю поруч із ковдрою, дістав із промоклої кишені пачку цигарок, знайшов одну не до кінця розмоклу й спробував прикурити. Запальничка клацнула раз, вдруге, втретє. Нарешті вогник з’явився. Він затягнувся надто глибоко й закашлявся майже так само, як щойно кашляла жінка.

Він дивився на неї й не міг поєднати побачене з тим, що знав. Без повітря, без спорядження, на дванадцяти метрах, у крижаній воді — не менше двадцяти хвилин, а радше більше. Чоловік помітив речі сорок хвилин тому. Скільки часу вона була у воді до того, ніхто не знав. Люди не повертаються після такого. Це не думка, не забобон, не службова звичка. Це закон тіла. Але закон лежав перед ним на мокрій ковдрі, дихав, кашляв і чіплявся пальцями за тканину.

Білий медичний мікроавтобус підскочив на ґрунтівці за сім хвилин і зупинився майже біля самого берега. Фельдшерка Лідія, огрядна жінка в синій формі, вискочила першою. Вона працювала швидко, без зайвих запитань: тиск, пульс, зіниці, кисень, крапельниця. Лише раз підвела очі на Якова.

— Скільки вона була під водою?

Яків помовчав. Збрехати було б простіше. Сказати «не знаю, недовго», дати людині зручну рамку, у яку можна вмістити те, що сталося. Але він так не вмів.

— Не знаю, — відповів він. — Довго.

Лідія подивилася на нього уважно, з тим виразом, із яким медики дивляться на факти, що не хочуть вкладатися в карту. Більше вона нічого не спитала.

Жінку переклали на ноші й підняли в машину. Лідія закріплювала систему, коли постраждала розплющила очі. Не різко — повільно, як людина, що прокидається не після непритомності, а після сну такої глибини, що світ доводиться впізнавати наново. Очі в неї були темні, великі, і дивилися вони не на фельдшерку, не на стелю, а кудись крізь машину, у невидиму точку.

Потім вона підняла руку й схопила Лідію за зап’ясток. Фельдшерка здригнулася: хватка виявилася несподівано сильною.

— Там унизу хтось стоїть, — проговорила жінка захриплим, надсадженим голосом. — Вони мене не відпускали. Тримали.

— Тихо, люба, тихо, — Лідія обережно розтиснула її пальці. — Ви вже нагорі. Ви в безпеці. Зараз поїдемо до лікарні.

Жінка заплющила очі. Рука її впала на ковдру, губи ворухнулися, але слів більше не було. Лідія постукала по перегородці, машина рушила, застрибала на вибоїнах і потягла за собою хмару пилу.

Яків і Максим лишилися біля кар’єру. Вони стояли поруч і дивилися, як білий кузов зникає за поворотом. Вода за їхніми спинами знову стала гладенькою. Наче нічого не сталося.

— Степановичу, — тихо сказав Максим. — Це як?

Яків не відповів. Докурив цигарку до фільтра, розчавив недопалок підбором і пішов збирати спорядження. Руки в нього ще тремтіли, тому він намагався тримати їх у кишенях, коли це було можливо. Максим, звісно, помітив. Але, на його честь, промовчав.

Назад вони їхали без радіо. Старий приймач у машині зазвичай хрипів новинами й музикою, але зараз Яків сам вимкнув звук. Він тримав кермо міцно, аж до болю, і перед очима в нього раз по раз поставало одне й те саме: жовте коло ліхтаря, жінка між валунами, її заплющені повіки, волосся, що ворушилося у воді, і темні силуети, які або були, або народилися з утоми й каламуті.

Він сердито труснув головою. Йому п’ятдесят п’ять. Він усе життя мав справу з тим, що можна помацати, виміряти, витягти мотузкою, описати в журналі. Він не вірив у домовиків, водяників, привидів та інші балачки для кухонь. Але пальці на кермі тремтіли, і в глибині грудей уже росло важке знання: цієї ночі він не засне.

Удома Яків поставив чайник, сів за кухонний стіл і дістав із нижньої шухляди старий зошит. У нього він записував свої занурення: дати, місце, глибину, умови, результат. Почерк із роками змінювався, ставав більшим, жорсткішим, але записи лишалися акуратними.

Він гортав сторінки, поки не знайшов потрібне місце. Старий гранітний кар’єр. Дев’ятнадцяте червня 2005 року — підняття чоловіка близько тридцяти. За кілька днів — підліток, чотирнадцять років. Потім 2009-й, чоловік двадцяти шести. 2011-й, жінка за сорок. 2014-й, чоловік п’ятдесяти років. 2017-й, підліток. 2020-й, чоловік тридцяти п’яти.

Семеро за двадцять років. Сім разів Яків опускався на це дно й піднімав тих, кого вже не повернути. Сьогодні був восьмий спуск. І вперше за тридцять років людина, яку він підняв із дна, лишилася живою.

Він закрив зошит і обхопив долонями кухоль. За вікном вечір густішав повільно: над дахами металися стрижі, десь гавкав собака, по далеких коліях пройшов потяг, і низький гул прокотився шибками. Усе було звичайним. Кухня, чай, скатертина з вицвілими квітами, тінь дружини в сусідній кімнаті. Тільки сам Яків уже не був колишнім.

Не знаючи навіщо, він узяв телефон і подзвонив до лікарні. Чергова медсестра повідомила, що пацієнтку доправили, стан стабільний, дитина жива, серцебиття в нормі. Яків хотів подякувати й відключитися, але замість цього спитав:

— Вона щось говорила?

На тому кінці помовчали.

— Марить трохи, мабуть. Після такого шоку не дивно. Усе про якихось людей на дні повторює.

Яків повільно поклав телефон на стіл. Чай вистигав, темнів у кухлі. За вікном остаточно згасло останнє світло, і шибка стала чорною, як вода на глибині… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇