Піднявши вагітну живою з дна, водолази не могли збагнути, як вона вижила. А вислухавши її розповідь — відмовилися пірнати знову

Він моргнув, і під ним знову була тільки чорна каламуть.

Нагорі сонце вдарило в очі так різко, що Яків мало не осліп. Максим уже стояв по коліна у воді й тягнув руки. Разом вони витягли жінку на каміння, переклали на розгорнуту ковдру. Яків зірвав маску, виплюнув загубник і хрипко спитав:

— Швидка?

— Їде. П’ять хвилин, — відповів Максим, уже схиляючись над жінкою.

Він перевірив дихання. Його не було. Пульс не промацувався. Максим поклав долоні на грудну клітку й почав масаж серця. Поштовх, ще поштовх, рахунок подумки, рух за рухом. Яків опустився поруч, затиснув жінці ніс, зробив два вдихи рот у рот. На губах лишився присмак холодної кар’єрної води. Він витер рот рукавом і продовжив.

Вони працювали мовчки. Чоловік стояв осторонь, стискаючи панаму в руках, і шепотів щось собі під ніс. Сонце пекло спини, вода стікала з гідрокостюма Якова на каміння, а в голові в нього крутилася одна думка: надто довго. Надто глибоко. Надто холодно.

На четвертому циклі жінка раптом сіпнулася. З рота в неї хлинула вода — не кілька ковтків, а цілий потік, ніби кар’єр виштовхнув із неї частину себе. Вона закашлялася, вигнулася, захрипіла й вдихнула. Різко, жадібно, зі свистом. Максим відсахнувся так, ніби вона схопила його за руку. Яків повернув її на бік, притримуючи голову, і дав воді вийти.

Вона дихала. Кашляла, захлиналася, але дихала… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇