Після похорону чоловіка невістка вирішила вигнати мене з дому, не знаючи про важливу деталь спадку

— Розумію.

— Добре.

— Ти правильно зробила.

Наприкінці він сказав:

— Тобі давно треба було піти.

— Знаю, — відповіла Віра.

Вони говорили довго. Довше, ніж за всі останні роки разом узяті. Згадали, що в нього росте донька, яку Віра бачила лише на фотографіях. Він зізнався, що давно хотів приїхати, але все відкладав — не знав, як його приймуть у тому домі.

Віра подумала: він боявся Григорія Андрійовича.

Усі його боялися.

І вона теж.

Просто боялася так давно, що перестала це помічати.

Після розмови вона вимила чашку, вимкнула світло й пішла до спальні. Лягла на ліжко з білим покривалом.

Стеля тут була рівна. Без тріщин.

Біла. Чиста.

Віра дивилася на неї й думала:

«Початок».

Уночі їй знову наснився сон. Цього разу простий і теплий. Жодних попереджень, жодних темних хусток. Лише сад за вікном, яблуні в білому цвіті й тиша, в якій не було нічого загрозливого.

Але о третій вона різко прокинулася.

Телефон на тумбочці світився.

Повідомлення від Павла. Перше від того дня, як вона поїхала.

Віра не відразу відкрила його. Полежала кілька секунд, потім прочитала:

«Мамо, тут приходили люди. Кажуть, є ще одна ділянка, оформлена на тебе за старими документами. Ми не знали. Ти знала? Подзвони».

Віра перечитала повідомлення. Потім поклала телефон екраном донизу.

Вона лежала в темряві.

І тут із боку кухні долинув тихий звук — ніби хтось обережно поставив чашку на стіл.

Віра завмерла й слухала.

Тиша.

Потім знову ледь чутний стукіт.

А слідом за ним — запах.

Лаванда.

І щось іще. Живе, тепле, знайоме. Так пахли руки матері, коли Віра була маленькою, а мати вкривала її ковдрою.

Віра заплющила очі.

— Я чую, — тихо сказала вона. — Я тут.

І заснула так глибоко, як не спала, мабуть, із молодості.

Уранці вона не стала передзвонювати Павлові. Встала, вмилася, поставила чайник. Поки вода закипала, стояла біля вікна й дивилася на яблуню в саду.

Дерево було старе, з вигнутими гілками й мохом біля основи. Але на найнижчій гілці, найближче до вікна, висіло одне яблуко.

Темно-червоне. Майже бордове. Живе на тлі сірого неба.

Віра дивилася на нього й думала:

«Не впало. Все обсипалося, а воно тримається».

Вона сіла за стіл із чаєм. Телефон лежав поруч. Павло написав ще вночі:

«Мамо, це важливо. Там серйозні люди цікавляться. Нам треба поговорити».

Нам.

Віра навіть усміхнулася про себе.

Ще вчора не було жодного «нам». Було: «збирайте речі». А тепер з’явилося «нам».

Вона відклала телефон, дістала аркуш із тітчиними нотатками й ще раз прочитала про ділянку біля річки. Потім вийняла документи з металевої шкатулки й розклала на столі.

Уважно. Повільно. Так, як людина вчиться читати те, чого раніше боялася.

О пів на десяту вона зателефонувала Артему Михайловичу.

— Скажіть, ви знаєте щось про ділянку Дарії Семенівни, яка могла бути оформлена на інше ім’я? Наприклад, на моє?