Після розмови зі своєю матір’ю чоловік пішов від мене, та дуже скоро зрозумів, що помилився

Поки Олеся вчилася дихати без Романа, сам Роман дедалі глибше груз у житті, яке ще недавно вважав звільненням.

Сніжана з’явилася в його відділі незадовго до того самого дня народження. Молода, яскрава, упевнена в собі. Вона входила до кабінету так, ніби всі погляди належали їй по праву. Чоловіки справді дивилися. Хто крадькома, хто відверто. Роман теж помітив її, хоча спершу не надав цьому значення.

Сніжана ж надала.

Вона швидко вирішила, що начальник відділу — відповідна ціль. Гарний, підтягнутий, із хорошою посадою, з грошима, з манерою триматися так, ніби він звик керувати не лише на роботі. Одружений? Це її не зупиняло. Навіть радше додавало грі гостроти. Відвести такого чоловіка в домашньої дружини здавалося їй майже доказом власної сили.

Одного разу вона бачила Олесю. І з тієї хвилини остаточно впевнилася, що суперниці в неї немає. Проста, втомлена, не надто струнка жінка поруч із таким чоловіком виглядала, на думку Сніжани, помилкою. А помилки життя має виправляти — бажано на користь Сніжани.

Вона почала з дрібниць: затриманий погляд, випадковий дотик до папки, смішок трохи тихіший, ніж потрібно, запитання, поставлене так, ніби відповідь цікавить її не по роботі. Роман спершу тримався. Але після розмови з матір’ю слова про дружину засіли в ньому, як скалка.

Він почав порівнювати. Ненавидів себе за це, але порівнював.

Удома — Олеся, її звичні домашні халати, турботи, супи, дитячі запитання, втома в очах. На роботі — Сніжана, легка, ефектна, пахнуча дорогим парфумом, яка сміялася з його жартів так, ніби він найдотепніший чоловік у світі.

Роман не одразу зрозумів, що попався.

А Сніжана розуміла прекрасно.

Після того дня народження він почав затримуватися дедалі частіше. Спочатку справді у справах, потім — щоб провести Сніжану до машини, потім — щоб випити кави після роботи, потім — щоб слухати, як вона каже йому, що він гідний іншого життя.

— Ти занадто багато тягнеш на собі, — говорила вона. — Дім, дружина, діти, вічні обов’язки. А ти ж чоловік, який міг би жити красиво.

Йому подобалося це чути.

І лякало водночас.

Коли Олеся запропонувала йому поїхати відпочити, він уже знав, що поїде не сам. Не одразу визнав собі, але знав. Йому було соромно дивитися дружині в очі, коли вона сама турботливо підштовхувала його до цієї поїздки. Він навіть обійняв її тоді, майже вдячно. Але близькість із нею вже здавалася неможливою. Не тому, що вона змінилася. Тому що змінився він.

Повідомлення Олесі він писав довго. Стирав, набирав знову, добирав слова, які виглядали б чесними й не надто жорстокими. У підсумку все одно вийшло боягузливо. Але подзвонити він не зміг. Сказати в обличчя — тим паче.

Після відправлення він вимкнув старий номер.

Так простіше.

Так йому тоді здавалося.

Але простота швидко закінчилася.

Галина Степанівна повідомила синові, що Олеся приходила.

— Хотіла з тобою побачитися, — сказала вона, сидячи у вітальні з сигаретою. — Просила номер. Я, звісно, не дала.

— І правильно, — відповів Роман, хоча всередині неприємно кольнуло.

— Ти все одно маєш із нею поговорити. Вічно ховатися не вийде. Та й діти в тебе є. Не забувай: може статися, це твої єдині діти. Сніжана навряд чи стане народжувати. У таких жінок фігура дорожча за підгузки.

— Я сам подзвоню, — сказав він. — Номер не давай.

У цей момент із кабінету вийшов Мирон Захарович. Він терпіти не міг сигаретний дим і скривився.

— Знову накурила, — сухо сказав він дружині. — У домі дихати нічим.

— Не подобається — сиди у своєму кабінеті, — відповіла Галина Степанівна.

— Я з сином поговорити хочу.

— Говори при мені. Я теж маю право знати, що відбувається.

Мирон Захарович відчинив вікно, впускаючи прохолодне повітря, сів у крісло й довго мовчав. Роман уже хотів запитати, у чому справа, але батько заговорив сам.

— Я багато років мовчав. Не втручався в те, як твоя мати будує свої дрібні інтриги. Вона без цього не може. Такий характер. Але зараз промовчати не вийде.

— Інтриги? — Галина Степанівна усміхнулася. — Якщо людина бачить очевидне, це вже інтрига?

— Замовкни, — не підвищуючи голосу, сказав Мирон Захарович.

І, на подив Романа, мати замовкла.

— Такими жінками, як Олеся, не розкидаються, — продовжив батько. — Повертайся додому, поки не пізно. Попроси пробачення. Визнай, що наробив дурниць.

— Тату…

— Дослухай. Я свого часу теж наробив дурниць. Залишився з твоєю матір’ю заради тебе. Думав, так правильно. Але з жінкою на кшталт Галини жити неможливо. Вона отруює все навколо. І якщо ти хочеш повторити мою долю, залишайся зі своєю Сніжаною. Вона з тієї ж породи.

— Не смій порівнювати мене з цією дівкою, — спалахнула Галина Степанівна. — І взагалі, ким би ти був без мене?

Мирон Захарович усміхнувся.

— Без тебе, може, я був би просто людиною. А не істотою, яка сорок років приходить додому як на каторгу.

— Тату, я кохаю Сніжану, — уперто сказав Роман.

— Оце й погано. Бо така любов довго не живе. А поки вона вигоратиме, ти втратиш час. Потім захочеш повернутися, а там тебе вже не чекатимуть.

— Не слухай його, — втрутилася мати. — Він нічого не розуміє в почуттях. Усе життя цифри, формули, нудьга. Серце тобі підкаже, синку. До кого тягнеться — туди й іди.

— Серце іноді плутає пристрасть із любов’ю, — тихо сказав батько.

Роман відвернувся до вікна. Йому не хотілося слухати. Батько дратував своєю правотою, мати — своєю впевненістю, а власні думки — своєю неспокійною плутаниною.

— Я подзвоню Олесі, — повторив він. — Сам.

— От і подзвони, — сказала Галина Степанівна. — Але одразу окресли межі. Щоб не плекала ілюзій.

Мирон Захарович важко підвівся.

— Сину, межі — це добре. Тільки не переплутай їх із прірвою. Іноді людина сама риє яму, а потім дивується, що не може вибратися…