Після розмови зі своєю матір’ю чоловік пішов від мене, та дуже скоро зрозумів, що помилився

На екрані телефона висвітився незнайомий номер.

Олеся зазвичай не відповідала на такі дзвінки. Але тепер кожен невідомий номер міг виявитися Романом. Серце одразу вдарило в груди так сильно, що вона навіть сіла на край дивана.

— Так, слухаю.

— Здрастуй, Олесю.

Голос. Його голос.

Її ніби схопили за горло. Повітря стало мало, пальці похололи. Вона відкрила рот, але не одразу змогла вимовити хоч слово.

— Олесю? Це ти?

— Так, — видихнула вона. — Я. Здрастуй, Ромо.

— Що з голосом?

— Нічого. Просто… хвилююся. Я рада, що ти подзвонив.

— Ти хотіла поговорити, — сказав він сухо.

Ця сухість ударила сильніше, ніж вона очікувала. Але в пам’яті раптом сплив голос Віри Тарасівни: «Не втрачай себе». І щось усередині Олесі ніби клацнуло, перемкнулося.

Вона випрямилася.

— А хіба нам нема про що говорити після чотирнадцяти років шлюбу? У нас двоє дітей, Романе.

— Тоді одразу скажу, щоб не було непорозуміння, — промовив він. — Я тебе не люблю. І повертатися не збираюся.

Олеся заплющила очі.

Ось воно. Найстрашніше слово, сказане вголос. Можна було б і не говорити. Вона й так усе зрозуміла, коли побачила порожню шафу. Коли діти дзвонили в недоступність. Коли свекруха вимовила ім’я Сніжани з переможною усмішкою.

Але почути це від нього все одно виявилося боляче.

Вона глибоко вдихнула і, на власний подив, відповіла спокійно:

— А я просила тебе повернутися? Чи питала, любиш ти мене чи ні?

У слухавці повисла мовчанка.

Олеся відчула: він розгубився. Не очікував. Мабуть, готувався до сліз, докорів, благань. А вона раптом стояла на ногах.

— Я дзвоню не про тебе і не про мене, — продовжила вона. — Якщо мені більше не потрібен чоловік, тим паче такий, дітям батько все ще потрібен. Іншого в них немає. Крім того, нам треба вирішити матеріальні питання. Розлучення, майно, утримання дітей.

— Я зрозумів, — швидко сказав Роман. Голос його став напруженим. — Найближчими днями прийду. Усе обговоримо. Домовимося.

Йому явно не сподобався такий тон. Олеся майже бачила його обличчя: здивування, роздратування, зачеплене самолюбство. Йому, ймовірно, здавалося, що вона плакатиме й проситиме. А вона говорила про документи й гроші.

— Чудово, — сказала вона й навіть усміхнулася, щоб він почув цю усмішку. — Тоді на цьому закінчимо. До зустрічі.

Вона не стала чекати його відповіді. Натиснула відбій і тільки тоді розплакалася.

Сльози йшли довго, ніби вся напруга, яка тримала її під час розмови, тепер разом витікала назовні. Перед очима поставали уривки їхнього життя: Роман із новонародженим Данилом на руках; Роман, який збирає дитяче ліжечко; Роман, що сміється на кухні; Роман, який цілує її у скроню в черзі за квитками; Роман, що спить поруч.

Вона знову прочинила двері в минуле — і біль одразу вдарив звідти крижаним протягом.

Олеся витерла обличчя, встала, пройшла на кухню, налила води. Їй хотілося одного разу зачинити ці двері остаточно. Не просто прикрити, не стояти поруч, очікуючи, що звідти вийде колишній Роман. Зачинити, повернути ключ і втратити його.

Поки вона не знала, як це зробити.

Але тепер хоча б розуміла, що повинна…