Після розмови зі своєю матір’ю чоловік пішов від мене, та дуже скоро зрозумів, що помилився

Олеся намагалася потрапити до Романа на роботу. Їй здавалося: якщо вона побачить його, якщо він подивиться їй в очі, усе не може залишитися таким. Але охорона біля входу в установу відмовилася пропустити її, пославшись на внутрішні правила.

Вона стояла біля прохідної кілька хвилин, почуваючись жалюгідною. Караулити біля машини? Чекати біля офісу? Ловити його, як боржника? Ні. Це було нижче її сил. Хоча куди вже нижче, якщо він і так розтоптав усе, що було між ними.

Подруг у Олесі не було.

Раніше вона не вважала це бідою. Роман заміняв їй увесь світ. З ним можна було говорити про все. З ним хотілося ділитися новинами, сміятися, обговорювати плани. Та й подруг вона трохи остерігалася: надто часто бачила, як жіноча дружба оберталася суперництвом, заздрістю, втручанням у родини. Олеся думала, що їй вистачає чоловіка, дітей і дому.

Тепер виявилося, що нікому сказати: «Мені погано».

На роботі її стан помітила Віра Тарасівна, секретарка керівника. Жінка вже немолода, зібрана, акуратна, з уважними очима. Її поважали навіть ті, хто зазвичай ні до кого не прислухався. Керівник цінував її, бо вона тримала на собі половину справ і вміла мовчати там, де інші давно б рознесли плітки по всьому поверху.

В обідню перерву Віра Тарасівна підсіла до Олесі в невеликому кафе при офісі.

— Олесю Миронівно, ви добре почуваєтеся?

Олеся підняла очі від чашки кави. На столі перед нею знову не було їжі.

— Так, усе нормально.

— Не схоже. Ви танете на очах. Обличчя змарніло, очі запали. Ви майже нічого не їсте. Пробачте, якщо лізу не у свою справу, але, може, вам потрібна допомога?

Олеся хотіла відповісти звично — «ні, дякую». Але замість цього губи затремтіли. Вона відвернулася до вікна, і сльози все одно потекли.

— Пробачте, — швидко сказала Віра Тарасівна. — Не хотіла вас зачепити.

— Не вибачайтеся, — Олеся витерла щоки серветкою. — Мені, навпаки… приємно, що ви помітили. Просто мені нікому розповісти.

— Рідним?

— Батькам поки не можу. Усе думаю, раптом ще виправиться. А всередині так болить, що я вже не справляюся.

Віра Тарасівна накрила її руку своєю долонею.

— Тоді зробимо так. Після роботи поїдемо до мене. Ви розкажете все, що захочете. Я вмію берегти чуже. Інакше Павло Ілліч не тримав би мене поруч стільки років.

Олеся крізь сльози слабо усміхнулася.

— Я згодна.

— Тоді зараз заспокойтеся. У нас народ любить плітки, самі знаєте. А ввечері я чекатиму вас біля стоянки.

Квартира Віри Тарасівни виявилася теплою, трохи старомодною, дуже чистою. На кухні пахло свіжим хлібом і трав’яним чаєм. Жінка дістала два келихи, налила трохи червоного вина й поставила перед Олесею тарілку з легкою закускою.

— Зараз вип’ємо по ковтку, і ви говоріть. Усе, що скажете, залишиться тут.

І Олеся розповіла.

Спочатку збивчасто, потім дедалі докладніше. Про день народження. Про слова свекрухи. Про те, як Роман відсторонився. Про повідомлення. Про порожні вішалки в шафі. Про хлопчиків, які чекають батька. Про похід до Галини Степанівни. Про страшну думку, що прийшла на вулиці.

Вона говорила довго. Іноді замовкала, закривала обличчя руками, знову починала. Їй треба було випустити біль назовні, бо всередині він уже не вміщався.

Віра Тарасівна слухала, не перебиваючи. Лише іноді підливала чай, підсовувала серветки, кивала.

Коли Олеся нарешті замовкла, жінка деякий час дивилася в чашку, ніби добирала слова.

— Боляче тобі, Лесю. Це видно. І біль цей не удаваний, не примхливий. Але він мучитиме тебе стільки, скільки ти сама триматимеш його при собі, гладитимеш, годуватимеш спогадами.

— Як же не тримати? — Олеся підвела очі. — Я люблю його. У нас діти. У нас родина. Хіба за родину не треба боротися?

— Дивлячись що ти називаєш боротьбою, — спокійно відповіла Віра Тарасівна. — Просити? Благати? Караулити? Принижуватися? Тиснути дітьми? Погрожувати? Я бачила жінок, які так «боролися». Іноді чоловіки поверталися. Але родини вже не було. Було співжиття на уламках, де жінка втратила найдорожче.

— Чоловіка?

— Себе.

Олеся мовчала.

— Чоловіка втратити страшно, — продовжила Віра Тарасівна. — Але себе втратити ще страшніше. Чоловіків у житті може бути більше одного. А ти в себе одна. І в дітей одна мати. Іншої в них не буде.

— Ми так любили одне одного, — прошепотіла Олеся. — Я згадую, як познайомилися, як одружилися, як раділи кожній дрібниці… І мені здається, що все це не могло закінчитися ось так.

— Те, що було, уже минуло. Навіть якщо він повернеться, колишнього не буде. Він буде іншим. Ти будеш іншою. Ти житимеш з острахом: а раптом знову піде? А раптом знову обдурить? Щастя в такому страху мало.

Олеся стиснула пальці.

— Ви хочете сказати, мені треба зачинити двері?

— Щільно. І не стояти поруч, тримаючись за ручку. Інакше весь час озиратимешся назад. А коли людина йде вперед, але дивиться назад, вона обов’язково спотикається.

— Ви знаєте таких?

— Знаю. Одні починали пити, бо не могли пережити. Інші кидалися доводити колишнім, що ще комусь потрібні, міняли чоловіків, як сукні, а душа все одно залишалася порожньою. Треті займалися тільки зовнішністю, забували про дітей, про дім, про себе справжню. Усе заради того, щоб одного дня колишній побачив і пошкодував. А діти тим часом росли самі по собі.

— Діти? — Олеся зблідла.

— Так. Поки мати живе минулим, діти шукають, де їм зігрітися. Іноді знаходять погані компанії. Іноді — ще гірше. Втрата чоловіка жахлива, але втратити дитину через свою сліпу біль куди страшніше.

Олеся заплющила очі. Перед нею одразу постали Данило з його дорослим поглядом і Кирило, який усе ще вірив у довге відрядження батька.

— Може, я говорю жорстко, — зітхнула Віра Тарасівна. — Але я прожила достатньо, щоб розуміти: жалість іноді губить. Я не змушую тебе вирішувати сьогодні. Але думай не про те, як повернути Романа. Думай, як не втратити себе й хлопчиків.

— Ви ніби струснули мене, — тихо сказала Олеся. — Мені стало легше. Не добре, ні. Але ніби я знову стою на ногах.

— Жінки живучі, — усміхнулася Віра Тарасівна. — Особливо коли на кону діти. Ти сильна, просто поки ще не звикла до своєї сили.

Олеся озирнулася по затишній кухні.

— У вас так спокійно.

— Бо мене вдома ніхто не чекає, — з сумною усмішкою відповіла Віра Тарасівна. — Хотіла кота завести, та все відкладаю. Робота, відрядження. А котів я люблю.

— Дякую вам, — сказала Олеся. — Справді.

— Нема за що. Іди додому. Там тебе чекають. Це велике щастя, навіть коли боляче…