Після слів незнайомки Оксана дізналася нове про те, що діялося в неї за спиною

Обличчя Дениса налилося багрянцем. Колишня сита гладкість більше не приховувала злості; тепер він виглядав справжнім собою.

— Стара, не пхайся, куди не просять, — прошипів він. — Тобі заплатили? Ні? То й мовчи, поки ціла. А ти чого став? — Він обернувся до Віктора. — Дружину вмовляй! Умова була інша.

Віктор зблід. Погляд метався між Денисом, Оксаною й грізною старенькою. Здається, тільки тепер він почав розуміти, куди вліз і як усе валиться.

— Ксюша… Ти неправильно зрозуміла. Я ж заради нас хотів. Щоб родині краще було.

Оксана підвелася. На чоловіка вона дивилася без сліз; кричати теж не збиралася. Від цієї ясності, від її спокою ставало страшно.

— Ти забрав папери з дому, замовив фальшиву довіреність. Привів сторонніх, щоб за половину ціни віддати їм мій дім, бабусин. Рідну дочку збирався лишити на вулиці. А автобусних квитків купив два: собі й їй.

Вона кивком указала на Лідію.

— Вікторе, а для Іри квиток де? Де квиток нашій дочці?

Він розтулив рота, але відповіді не знайшов.

Розчинені двері впустили дільничного Бориса — широкоплечого, у формі, з текою. Слідом увійшов ще один поліцейський. Борис глянув на стіл, на зблідлих людей; кутик його рота смикнула невесела усмішка.

— Здоров, Денисе. Нарешті дочекався тебе. По району за тобою довгий хвіст: в одному селі дід лишився без дому, в другому вдова. Досі в тебе все сходилося, причепитися не було до чого. А тут послизнувся. На сирі послизнувся, — він усміхнувся й кивнув у бік Оксани. — Попалися тобі добра жінка та чесна нотаріуска. Буває.

Подальше потім згадувалося Оксані уривками, ніби все відбувалося в тумані. Денис кричав, погрожував, потім спробував проскочити до виходу. Біля дверей стояв другий дільничний — піти не вдалося. Підроблену довіреність, договір і синю теку зі справжніми документами вилучили. Марина й сусідка, що встигла прийти, стали понятими; при них усе описали. Дениса повели.

Щойно запахло кримінальною справою, Лідія розплакалася.

— Я нічого не знала! Мене саму обдурили! Я тут ні до чого!

Вона хапалася то за Бориса, то за Віктора, однак для пояснень запропонували пройти і їй.

У новій сорочці, приготованій для нового життя, Віктор лишився посеред світлиці. Тепер він нагадував хлопчиська, спійманого на крадіжці: розгублений, жалюгідний, з невиразними виправданнями. Потягнувся до дружини. Оксана відступила, не дозволивши торкнутися, і його руки опустилися.

Повезли й Віктора — як співучасника. Належало розбиратися з підробкою, змовою, винесеними документами, спробою шахрайства.

— З’ясуємо, хто всім заправляв, а ким рухали, як пішаком, — сказав Борис. — Але зовсім непричетним тут уже ніхто не виявиться.

Оксана вийшла на ґанок, коли машини поїхали, пилюка вляглася і двір спорожнів. Стемніло остаточно. Над Світлою піднімався місяць; річковий запах змішувався із запахом скошеної трави. Із хліва долинало мукання — через біду корови так і лишилися недоєні. Оксана витерла обличчя й пішла до них. Худоба ні в чому не винна, життя тривало, а звична робота рук могла підлікувати душу там, де слова не допомагали.

Біля хвіртки темніла постать у квітчастій шалі. Тамара не заходила на подвір’я. Її спокійні чорні очі стежили за Оксаною, ніби їй треба було пересвідчитися: минулося.

Оксана підійшла. Якийсь час вони стояли поруч мовчки.

— Ти врятувала нас обох, — нарешті сказала вона. — І мене, і доньку. Не стрінь я тебе, увечері б прийшла й усе підписала. Чоловікові б повірила. Я ж завжди йому вірила.

Тамара похитала головою; сережки тихо дзенькнули.

— Врятувала ти сама. Від мене був тільки шепіт, а йти довелося тобі. Страшно стало — і все ж пішла. Не сховалася, зуміла встати. Пам’ятаєш, я навесні обіцяла, що добро тобі зарахується? — вона помовчала. — Ти моїх дітей нагодувала, коли інші проганяли. А я помітила твою біду, яку решта пропустила. Так добро по світу й переходить: за добро — добро.

— Але як ти помітила? Звідки дізналася? — Оксана говорила пошепки.

В усмішці Тамари не було хитрощів — тільки смуток і мудрість.

— З відкритими очима жити треба, красуне. Більше ніякого ворожіння. Торгувала я в райцентрі й побачила твого чоловіка з двома міськими. Він тримав синю теку. Ще навесні біля твоїх воріт її запримітила, коли ти води мені винесла. Замислилася: чому господарські документи по чужих руках ходять? Потім вони по квитки пішли. Взяли два, а жінка поруч із ним не ти. От усе й зійшлося. Ні колоди, ні карт тут не треба — очі потрібні та серце…