Після слів незнайомки Оксана дізналася, що коїться за її спиною

Обличчя Дениса налилося багрянцем. Колишня сита гладкість більше не приховувала злості; тепер він мав свій справжній вигляд.

— Стара, не сунься, куди не просять, — прошипів він. — Тобі заплатили? Ні? От і помовчуй, доки ціла. А ти чого став? — Він обернувся до Віктора. — Дружину вмовляй! Умова була інша.

Віктор зблід. Погляд метався між Денисом, Оксаною та грізною старенькою. Здається, лише тепер він почав розуміти, куди вскочив і як усе розвалюється.

— Ксюше… Ти неправильно зрозуміла. Я ж заради нас хотів. Щоб родині краще було.

Оксана підвелася. На чоловіка вона дивилася без сліз; кричати теж не збиралася. Від цієї ясності, від її спокою ставало страшно.

— Ти забрав папери з дому, замовив фальшиву довіреність. Привів чужих людей, щоб за пів ціни віддати їм мій дім, бабусин. Рідну дочку збирався залишити на вулиці. А автобусних квитків купив два: собі й їй.

Вона кивнула на Лідію.

— Вікторе, а для Іри квиток де? Де квиток нашої дочки?

Він розтулив рота, та відповіді не знайшов.

Двері, що розчахнулися, впустили дільничного Бориса — широкоплечого, у формі, з папкою. Слідом увійшов ще один поліцейський. Борис поглянув на стіл, на зблідлих людей; кутик його рота торкнула невесела посмішка.

— Здоров, Денисе. Нарешті дочекався тебе. По району за тобою тягнеться довгий хвіст: в одному селі старий позбувся дому, в іншому — вдова. Досі в тебе все сходилося, причепитися не було до чого. А тут послизнувся. На сирі послизнувся, — він усміхнувся й кивнув у бік Оксани. — Трапилися тобі добра жінка та чесний нотаріус. Буває.

Подальше Оксана потім згадувала уривками, ніби все відбувалося в тумані. Денис кричав, погрожував, потім спробував проскочити до виходу. Біля дверей лишався другий дільничний — піти не вдалося. Підроблену довіреність, договір і синю папку зі справжніми документами вилучили. Марина й сусідка, яка встигла прийти, стали понятими; при них усе описали. Дениса повели.

Щойно запахло кримінальною справою, Лідія розплакалася.

— Я нічого не знала! Мене саму обманули! Я тут ні до чого!

Вона хапалася то за Бориса, то за Віктора, проте для пояснень запропонували пройти й їй.

У новій сорочці, приготованій для нового життя, Віктор залишився посеред світлиці. Тепер він нагадував хлопчиська, спійманого на крадіжці: розгублений, жалюгідний, із невиразними виправданнями. Потягнувся до дружини. Оксана відступила, не дозволивши торкнутися, і його руки опустилися.

Забрали й Віктора — як співучасника. Належало розбиратися з підробкою, змовою, винесеними документами, замахом на шахрайство.

— З’ясуємо, хто всім заправляв, а ким рухали, мов пішаком, — сказав Борис. — Та зовсім непричетним тут уже ніхто не виявиться.

Оксана вийшла на ґанок, коли машини поїхали, пил уллягся й двір спорожнів. Остаточно стемніло. Над Світлою сходив місяць; річковий запах змішувався із запахом скошеної трави. З хліва долинало мукання — через біду корови так і лишилися недоєними. Оксана витерла обличчя й пішла до них. Худоба ні в чому не винна, життя тривало, а звична робота рук могла підлікувати душу там, де слова не допомагали.

Біля хвіртки темніла постать у квітчастій шалi. Тамара не заходила на подвір’я. Її спокійні чорні очі стежили за Оксаною, ніби їй треба було переконатися: обійшлося.

Оксана підійшла. Деякий час вони стояли поруч мовчки.

— Ти врятувала нас обох, — нарешті сказала вона. — І мене, і дочку. Не зустрінь я тебе, увечері прийшла б і все підписала. Чоловікові повірила б. Я ж завжди йому вірила.

Тамара похитала головою; сережки тихо дзеленькнули.

— Ти сама себе врятувала. Від мене був лише шепіт, а йти довелося тобі. Страшно стало — та все-таки пішла. Не сховалася, зуміла підвестися. Пам’ятаєш, я навесні обіцяла, що добро тобі зарахується? — вона помовчала. — Ти моїх дітей нагодувала, коли інші проганяли. А я помітила твою біду, яку решта оминула. Так добро світом і переходить: за добро — добро.

— Але як ти помітила? Звідки дізналася? — Оксана говорила пошепки.

В усмішці Тамари не було хитрості — лише смуток і мудрість.

— З розплющеними очима жити треба, красуне. Більше ніякого ворожіння. Торгувала я в райцентрі й побачила твого чоловіка з двома міськими. Він тримав синю папку. Ще навесні біля твоїх воріт її запримітила, коли ти винесла мені води. Замислилася: чому господарські документи по чужих руках ходять? Потім вони пішли по квитки. Взяли два, а жінка поруч із ним — не ти. От усе й зійшлося. Ні колоди, ні карт тут не треба — очі потрібні та серце…