Після слів незнайомки Оксана дізналася, що коїться за її спиною

Сухі теплі пальці Тамари через хвіртку торкнулися Оксаниних рук.

— На циганку глянуть — одразу відьма, чаклунка. А чаклувати я не вмію. Те, повз що ви проходите, зрячі сліпці, те я й помічаю. Лише в цьому моя сила.

Оксана обхопила її суху теплу руку обома долонями й заплакала. За весь цей страшний день вона ще жодного разу не плакала так, по-справжньому. Тепер, біля хвіртки, поруч із Тамарою, сльози нарешті прийшли. Вона плакала тихо, тримаючись за її руку й потроху відпускаючи все пережите за день.

— Ходімо до хати. Залишайся до ранку, чаю поп’ємо. Дітям твоїм зберу хліба, сиру, молока. Не милостиню — своїм дам.

Тамара довго дивилася на неї, перш ніж відмовити:

— Сьогодні не можна, у таборі чекають. Але я ще навідаю тебе, красуне. Добре ти зерно, добре дерево з тебе виросте. Дочку піднімай, бабусю пам’ятай. Відчуваю я, вона з того світу за тобою наглядає.

Закутавшись у шаль, Тамара ступила в темряву.

— Прощавай. І спасибі за те, що побачила в мені людину. За таке ніяким золотом не відплатиш.

Вона розчинилася в місячній ночі, ніби її й не було. Оксана ще довго не відходила від хвіртки. Серед болю з’явилося світле почуття, якого вона давно вже не знала.

Літо минуло середину й тяглося до серпня. В Оксани життя поступово входило у звичне русло, поверталися щоденні турботи. Та повернення до колишнього життя не було: тепер у ньому не лишилося ні Віктора, ні страху. Дім був той самий, але глухої тріщини, що проходила крізь самісіньке його серце, більше не було. Жити тут належало вже інакше.

Денис, за яким Борис полював третій рік, цього разу вислизнути не зміг. Звістка про затримання чорного рієлтора дійшла до його колишніх жертв. З’явився старий: дім у нього виманили за безцінь, споюючи й залякуючи. Прийшла вдова з іншого села — її таким самим способом вигнали разом з онуками.

З цією жінкою Оксана зустрілася пізніше, коли Борис попросив приїхати для свідчень. Розговорилися в коридорі біля слідчого. Вдова була немолода, тиха; в її очах ніби згасло світло. Про те, як позбулася дому й залишилася з онуками на вулиці, вона розповідала, зминаючи в руках хустку.

— Мовчала я, донечко, — казала вдова, м’явши хустку. — Стара, кому до мене діло? Хто заступиться? А тепер ось… Ти страху не піддалася й нас усіх витягла. Нехай Господь дасть тобі здоров’я.

Оксана слухала, і чужа доля ставала страшенно близькою. По таких самих кутках могла поневірятися вона сама, так само соромитися своєї біди, дивитися на людей такими самими згаслими очима. Від цього її відділяли не роки й не низка нещасть. Вистачило б того вечора: повернутися додому, повірити чоловікові, підписати запропоновані папери. Усього один крок — і на місці цієї жінки могла сидіти вона. Оксана тепер чула, яким життям могло обернутися для неї те, що у світлиці називали дрібницею.

Після перших постраждалих прийшли інші. Через усю область тягнувся за доглянутим, ситим Денисом кривавий слід розорених родин. Роками люди приховували свою біду: одних стримував страх, інших — сором, треті не вірили, що й на тих, хто розпоряджається чужими долями, знайдеться управа. Тепер крига скресла, і всі разом заговорили. Справа Оксани потягла за собою цілий ланцюг; те, що ледь не згубило її, допомогло іншим. Денисові загрожувало вже кілька строків.

Борис потім приїздив не заради допитів, а по-сусідському, розповісти про слідство. Три роки він ганявся за цією людиною.

— Давно я відчував цю гниду, — казав дільничний, крутячи в руках кашкета. — А взяти не виходило: усе в нього сходилося, комар носа не підточить. Почнеш шукати свідків — один помер, другий спився, решту залякано. Хто проти нього скаже? Папери показує — на вигляд повний порядок. Підроблені, а причепитися ні до чого. А тут перед нами сама господиня. Жива, здорова, при пам’яті, може сказати, чи давала вона довіреність, чи ні. Поруч чесний нотаріус, свідки. І цю фальшивку він сам при всіх показав. Уже не сховаєш, не скажеш, що ніхто нічого не бачив. Ось за яку ниточку ми вхопилися, розумієш? З неї й почали весь клубок розмотувати. Тож ти, Оксанко, вважай, від нього пів району позбавила. Свій дім уберегла, а тепер і решта заговорила. Люди ще подякують тобі. Якщо не самі, то їхні діти подякують…